— Кажуть, що Бене Тлейлакс скоїли замах на життя Бога-Імператора.
Її прошило дрижання страху. Вона відкинулася на спинку крісла й озирнулася довкола, обдивившись посольський кабінет — кімнату з простим напівкруглим письмовим столом, що під своєю блискучою полірованою поверхнею приховував панелі керування численними іксіанськими пристроями. Кімната була темною і солідною — показним приміщенням з коричневими дерев’яними панелями, які захищали інструменти від шпигунства. Вікон не було.
Намагаючись приховати неспокій, Хві глянула на Йака:
— І Владика Лето…
— Схоже, що замах на його життя не мав жодних наслідків. Але це може пояснити те шмагання.
— То ви вважаєте, що така спроба була?
— Так.
Цієї миті увійшла Рибомовка від Владики Лето, не чекаючи, щоб про неї доповіли з приймальні посольства. Слідом за нею йшла стара відьма — бене-ґессеритка, особа, яку вона представила як Превелебну Матір Антеак. Антеак уважно придивилася до Йака, а Рибомовка, молоденька жінка з гладеньким, майже дитячим обличчям, передала тим часом своє послання:
— Він звелів нагадати вам: «Швидко повертайся, коли я тебе покличу!» Він вас кличе.
Коли Рибомовка почала говорити, Йак заметушився. Стріляв очима по всій кімнаті, наче шукаючи щось, чого там не було. Хві затрималася, лише щоб накинути поверх сукні темно-синій легкий плащ, наказуючи при цьому Йакові залишатися в кабінеті, доки вона не повернеться.
Вони вийшли з Посольства на оранжеве вечірнє світло вулиці, де було на подив порожньо й безлюдно. Антеак глянула на Рибомовку й просто сказала:
— Так.
Після цього Антеак покинула їх, а Рибомовка повела Хві порожніми вулицями до високого будинку без вікон, у глибину якого й спускалася та спіральна рампа.
Серед крутих поворотів рампи голова Хві пішла обертом. У центральній шахті плавали маленькі яскраво-білі світлокулі, осяваючи пурпурово-зелену лозу із листям завбільшки як слонове вухо. Лозу підтримували блискучі золоті дроти.
М’яка чорна поверхня рампи поглинала звуки їхніх кроків, тож Норі напрочуд сильно чула слабке шелестіння від її плаща.
— Куди ви мене ведете? — спитала Хві.
— До Владики Лето.
— Я знаю, але де він?
— У приватній кімнаті.
— Це страшенно далеко.
— Так, Владика часто віддає перевагу глибинам.
— Мені паморочиться в голові від цих поворотів.
— Не дивіться на лозу. Це допоможе.
— Що це за рослина?
— Таньйонська лоза, цілковито позбавлена запаху.
— Я ніколи про таку не чула. Звідки вона?
— Це знає лише Владика Лето.
Вони йшли мовчки. Хві намагалася зрозуміти власні почуття. Бог-Імператор наповнив її сумом. Вона відчувала в ньому чоловіка, яким він міг стати. Чому такий чоловік вибрав для себе це життя? Хтось це знає? Монео знає?
Можливо, Дункан Айдаго знає.
Її думки зосередилися на Айдаго — такому фізично привабливому чоловікові. Такому яскравому! Вона відчувала, що її до нього тягне. Якби тільки Лето мав тіло й зовнішність Айдаго. Хоча Монео… але це інша річ. Вона озирнулася назад, на супровідницю-Рибомовку.
— Можете розповісти про Монео? — спитала Хві.
Рибомовка озирнулася через плече, з дивним виразом у блідо-синіх очах — виявом якоїсь химерної форми благоговіння.
— Щось не так? — спитала Хві.
Рибомовка знову перевела погляд на спіраль рампи.
— Владика казав, що ви спитаєте про Монео, — промовила вона.
— То розкажіть мені про нього.
— Що сказати? Він найближчий повірник Владики.
— Ближчий, ніж Дункан Айдаго?
— О так. Монео — Атрід.
— Монео приходив до мене вчора, — пояснила Хві. — Сказав, що я повинна дещо знати про Бога-Імператора. Попередив, що Бог-Імператор спроможний зробити все, абсолютно все, якщо вважатиме це повчальним.
— У це багато хто вірить, — зауважила Рибомовка.
— А ви не вірите?
Не встигла Хві запитати, як рампа повернула востаннє і вийшла до малого передпокою з аркоподібним входом на відстані всього кількох кроків від них.
— Владика Лето прийме вас негайно, — сказала Рибомовка. Відвернулася в бік рампи, нічого не відповівши про свою віру.
Хві перейшла крізь арку й опинилася в кімнаті з низькою стелею. Вона була значно меншою, ніж аудієнційний покій. Повітря тут стояло колюче й сухе. Блідо-жовте світло струменіло з прихованих джерел у верхніх кутках. Вона дала очам звикнути до слабкого освітлення, тоді помітила килими та м’які подушки, розкидані довкола невисокого насипу з… Коли насип ворухнувся, Хві затулила рот долонею, зрозумівши, що це Владика Лето на своєму повозі, але повіз схований у заглибленні. Вона відразу збагнула, чому ця кімната саме така. Так він справляв менше враження на людей, не пригнічував їх своєю фізичною висотою. Але з довжиною і неуникною масою тіла годі було щось зробити, окрім як приховати в тіні, зосередивши більшу частину світла на його обличчі та руках.