— Владико, вони використали б це знання проти вас, якби я їм розкрила.
— Розкажеш?
— Звісно ні! — Вона повільно похитала головою. Чому він прийняв цю жахливу трансформацію? Невже не було жодного порятунку?
Сказала:
— Ця машина, що записує ваші думки, чи не можна налаштувати її…
— На мільйони мене? На мільярди? Ще більше? Дорога Хві, жодна з цих мислячих перлинок не буде справжнім мною.
Її очі зайшли сльозами. Вона кліпнула й глибоко вдихнула. У тому, як вона впустила заспокійливий потік, Лето розпізнав тренування Бене Ґессерит.
— Владико, ви мене дуже перелякали.
— І ти не розумієш, навіщо я це зробив?
— А я можу це зрозуміти?
— О так. Багато хто може це зрозуміти. Інша річ, що люди робитимуть із цим розумінням.
— Ви навчите мене, що я маю робити?
— Ти вже знаєш.
Вона сприйняла це мовчки, тоді сказала:
— Це має щось спільне з вашою релігією. Я відчуваю.
Лето всміхнувся.
— Я можу пробачити твоїм іксіанським господарям майже все за їхній дорогоцінний дарунок — тебе. Проси і дасться тобі.
Вона схилилася до нього, гойднувшись уперед на подушці.
— Розкажіть про внутрішнє функціонування вашої релігії.
— Невдовзі ти знатимеш про мене все необхідне, Хві. Обіцяю. Просто пам’ятай, що поклоніння сонцю в наших примітивних предків не надто збочувало зі шляху.
— Поклоніння… сонцю? — Вона відхилилася назад.
— Сонце, що править усіма рухами, але якого не можна торкнутися, — це сонце є смертю.
— Вашою… смертю?
— Будь-яка релігія обертається, наче планета довкола Сонця, енергію якого вона мусить використовувати, бо від цього залежить її існування.
Її голос був ледь гучнішим за шепіт.
— Що ви бачите у своєму сонці, Владико?
— Всесвіт з багатьма вікнами, у які я можу зазирнути. Що поміститься у віконній шибці, те я й можу побачити.
— Майбутнє?
— Всесвіт понадчасовий у своїй основі, тому містить усі часи й усі майбуття.
— То це правда, — сказала вона. — Ви побачили річ, яку це, — вона жестом вказала на довге ребристе тіло, — відвернуло.
— Чи зможеш повірити, що це може бути, на свій вбогий лад, святим? — спитав він.
Вона лише кивнула головою.
— Якщо ти розділиш зі мною це все, — промовив він, — то попереджаю: це буде жахливий тягар.
— Чи зробить це вашу ношу легшою, Владико?
— Не легшою, але мені буде легше її прийняти.
— Тоді я розділю тягар. Кажіть, Владико.
— Ще ні, Хві. Мусиш іще потерпіти.
Вона проковтнула своє розчарування і зітхнула.
— От тільки мій Дункан Айдаго стає дедалі нетерплячішим, — сказав Лето. — Я мушу щось із ним зробити.
Вона озирнулася, але мала кімната зоставалася порожньою.
— Ви хочете, щоб я вас залишила?
— Я хочу, щоб ти ніколи мене не залишала.
Вона дивилася на нього, помічаючи зосереджену увагу, голодну порожнечу в його виразі, яка наповнила її сумом.
— Владико, чому ви розповідаєте мені свої таємниці?
— Щоб не просити тебе стати нареченою бога.
Її очі вражено розширилися.
— Не відповідай, — сказав він.
Насилу рухаючи головою, вона пробігла поглядом уздовж тінистої довжини його тіла.
— Не шукай тих моїх частин, яких більше не існує, — промовив він. — Деякі форми фізичної інтимності мені вже недоступні.
Вона знову перевела увагу на його закаптуроване обличчя, відмітивши рожеву шкіру щік, сильне відчуття людяності цих рис, обрамлених чужим тілом.
— Якщо тобі потрібні діти, — сказав він, — прошу тільки одного: дозволь мені вибрати їм батька. Але я ще нічого в тебе не просив.
Її голос був тихим.
— Владико, я не знаю, що…
— Невдовзі я повернуся до Цитаделі, — сказав він. — Ти приїдеш до мене туди, і ми поговоримо. Я розкажу тобі про те, що намагаюся відвернути.
— Я налякана, Владико, більше налякана, ніж могла б уявити.
— Не бійся мене. Я завжди буду ніжним з моєю ніжною Хві. А стосовно інших небезпек — мої Рибомовки захистять тебе власними тілами. Вони нікому не дозволять тебе скривдити!
Хві звелася на ноги й стояла, тремтячи.
Лето побачив, як глибоко вразили її слова, і це завдало йому болю. Очі Хві блищали від сліз. Вона міцно стиснула долоні, намагаючись стримати дрижання. Він знав, що вона з доброї волі прийде до нього в Цитадель. Хай чого б він у неї попрохав, вона відповість словами його Рибомовок:
— Так, Владико.
І тут Лето зрозумів: якби вона могла помінятися з ним місцями, узяти на себе його тягар, то принесла б себе в жертву. Те, що вона не могла цього зробити, посилювало її біль. Вона була розумом, що спирався на глибоку чутливість, без жодної гедоністичної слабості Малкі. Лякала своєю досконалістю. Усе в ній підтверджувало його усвідомлення, що вона була саме такою жінкою, яку б він, якби доріс до нормальної мужності, хотів би (Ні! Потребував!) собі за дружину.