— Це не те, чого я боюся, Владико.
— Ти боїшся іншого подиву, через який я й зробив свій вибір.
— Досить мені глянути на вас, Владико, і я згадую цей страх. Ми, Атріди… — урвав із пересохлим ротом.
— Ти не хочеш пам’ятей предків і всіх інших, що рояться в мені!
— Інколи… інколи, Владико, я думаю, що прянощі — це прокляття Атрідів!
— Ти хотів би, щоб мене ніколи не існувало?
Монео промовчав.
— Але меланж має свою цінність, Монео. Навігатори Гільдії його потребують. Без нього Бене Ґессерит перетворилися б на безпорадну групу плаксивих жінок!
— Ми мусимо жити з ним або без нього, Владико. Це я знаю.
— Дуже влучно, Монео. Але ти волієш жити без нього.
— Хіба я не маю такого вибору, Владико?
— Наразі маєш.
— Владико, що ви…
— У загальному галаху є двадцять вісім різних слів для меланжу. Вони описують його за навмисністю вжитку, розрідженням, віком, залежно від того, чи здобуто його чесною купівлею, крадіжкою або завоюванням, чи був це дар, залишений у спадок чоловікові або жінці, і ще багато інших способів найменування. Що ти про це думаєш, Монео?
— Владико, ми маємо багато можливостей вибору.
— Тільки якщо йдеться про прянощі?
Монео задумливо насупив брови й відповів:
— Ні.
— Ти так рідко кажеш «ні» у моїй присутності, — зауважив Лето. — Я люблю дивитись, як твої губи вимовляють це слово.
Губи Монео здригнулися в силуваній усмішці.
Лето жваво промовив:
— Гаразд! Тепер рушай до леді Хві. Я дам тобі на прощання пораду, яка може допомогти.
Монео з особливою пильністю глянув в обличчя Лето.
— Знання про наркотики походить переважно від чоловіків, бо вони більше схильні до ризику — як вияву чоловічої агресії. Ти читав свою Оранжистську Католицьку Біблію, тож знаєш історію Єви з яблуком. От цікавий факт про цю історію: Єва не була першою людиною, що зірвала та скуштувала яблуко. Першим був Адам, і таким чином він навчився, як перекласти провину на Єву. Моя історія розповідає тобі дещо про те, як наші суспільства приходять до структурної необхідності творення підгруп.
Монео злегка схилив голову набік.
— Владико, а як це мені допоможе?
— Це допоможе тобі з леді Хві!
* * *
Зведена воєдино множинність Усесвіту привертає мою найглибшу увагу. Це річ найвищої краси.
Лето почув Монео в передпокої за мить до того, як Хві увійшла до малої аудієнційної кімнати. Мала на собі широкі блідо-зелені шаровари, туго обв’язані на щиколотках темно-зеленими стрічками, що пасували до її сандалів. З-під чорного плаща виднілася вільна блуза такої ж темно-зеленої барви.
Вона зі спокійним виглядом підійшла до Лето й сіла без запрошення, вибравши золоту подушку замість червоної, яку займала раніше. Монео знадобилося менше години, щоб доставити її сюди. Лето своїм гострим слухом почув, як Монео метушиться в передпокої, тож послав сигнал зачинити аркоподібні двері.
— Щось стурбувало Монео, — промовила Хві. — Він дуже старався не показати мені цього, але що більше мене заспокоював, то сильніше тривожив.
— Він не налякав тебе?
— О ні. Хоча сказав щось дуже цікаве. За його словами, я мушу завжди пам’ятати, що Бог Лето для кожного з нас є іншою особою.
— Що в цьому цікавого? — спитав Лето.
— Цікавим було питання, якому ці слова передували. Він сказав, що часто міркує, яку роль ми відіграємо у творенні цієї різниці.
— Це цікаво.
— Гадаю, це влучна думка, — промовила Хві. — Навіщо ви мене покликали?
— Якось твої господарі з Ікса…
— Вони більше мені не господарі, Владико.
— Вибач. Надалі я називатиму їх іксіанами.
Вона поважно кивнула головою і підказала:
— Якось…
— Іксіани міркували про створення зброї на кшталт мисливця-шукача — самохідної смерті з машинним розумом. Вона мала бути запроєктована як самовдосконалюваний об’єкт, що шукав би життя і зводив його до неорганічної матерії.
— Я про таке не чула, Владико.
— Я знаю. Іксіани не усвідомлюють, що виробники машин завжди ризикують самі перетворитися на машини. Це крайня стерильність. Машини постійно програють… із часом. А коли ці машини програ`ють, не зостанеться нічого, жодного життя взагалі.
— Інколи я думаю, що вони божевільні, — сказала вона.
— Антеак теж так вважає. Це наша безпосередня проблема. Тепер іксіани зайнялися новою справою, яку приховують.
— Навіть від вас?
— Навіть від мене. Я висилаю Превелебну Матір Антеак, щоб вона вивчила це питання для мене. Щоб їй допомогти, я хочу, аби ти розповіла все, що зможеш, про місце, де провела дитинство. Не оминай жодної подробиці, хай навіть дрібної. Антеак допоможе тобі згадати. Нам потрібен кожен звук, кожен запах, постаті та імена відвідувачів, кольори, ба навіть мурашки по шкірі. Найдрібніша деталь може виявитися необхідною.