— Ви думаєте, що це і є те приховане місце?
— Я це знаю.
— І думаєте, що там вони виготовляють цю зброю?..
— Ні, але це стане для нас претекстом, аби вивчити місце твого народження.
Вона розтулила вуста, повільно, поступово всміхнулася, а тоді сказала:
— Мій Владика хитрий. Я негайно ж поговорю з Превелебною Матір’ю.
Хві почала підводитися, але він зупинив її жестом.
— Не можемо показувати, що поспішаємо, — сказав їй.
Вона знову опустилася на подушку.
— За спостереженнями Монео, усі ми різні, — промовив Лето. — Творіння не закінчується. Твій бог досі тебе творить.
— Що знайде Антеак? Ви знаєте, чи не так?
— Скажімо, я в цьому сильно переконаний. А поки — ти не згадала теми, яку я порушив раніше. Ти не маєш питань?
— Ви дасте мені відповідь, коли я її потребуватиму. — Це було твердження, повне такої довіри, що Лето не зміг видобути голосу. Міг лише дивитися на неї, розуміючи, яким надзвичайним є це звершення іксіан, ця людина. Хві зберігала найвищу вірність наказам обраної нею моралі. Вона була милою, теплою, щирою і мала дар глибокого співчуття, що змушував її поділяти всі страждання тих, з ким себе ототожнювала. Він міг уявити собі збентеженість бене-ґессеритських учительок, коли ті зіткнулися з цією непохитною серцевинною щирістю. Їхня роль, очевидно, звелася до того, аби тут додати трохи науки, там трохи вміння, а все це разом ще зміцнило ту силу, що не дозволила їй стати бене-ґессериткою. Як це, мабуть, їх гризло!
— Владико, — сказала вона, — я хотіла б дізнатися причини, що змусили вас вибрати таке життя.
— Насамперед ти маєш зрозуміти, як це — бачити наше майбутнє.
— З вашою допомогою я спробую.
— Ніщо ніколи не є відокремленим від свого джерела, — промовив він. — Бачення майбутнього — це видіння континууму, неперервності, у якій усі речі прибирають обрисів, схожих на бульбашки, що формуються у водоспаді. Ти їх бачиш, а тоді вони щезають у потоці. Якщо потік закінчується, то цих бульбашок наче ніколи й не було. Цей потік — мій Золотий Шлях, і я бачив його кінець.
— Ваш вибір, — вона жестом вказала на його тіло, — змінив це?
— Змінює постійно. Зміну спричиняє не тільки спосіб мого життя, а й спосіб моєї смерті.
— Ви знаєте, як помрете?
— Не як. Знаю лише Золотий Шлях, на якому це станеться.
— Владико, я…
— Знаю, це складно зрозуміти. Я помру чотирма смертями: смертю тіла, смертю душі, смертю міфу й смертю розуму. І всі ці смерті містять зерно воскресіння.
— Ви повернетеся з…
— Повернеться зерно.
— Коли вас не стане, що буде вашою релігією?
— Усі релігії — це єдина спільнота. У межах Золотого Шляху спектр зостанеться нерозривним. От тільки люди спершу бачать одну частину, а тоді іншу. Ілюзії можуть бути названі збоями чуттів.
— Люди далі вам поклонятимуться, — сказала вона.
— Так.
— Але коли вічність закінчиться, настане гнів, — промовила вона. — Буде заперечення. Дехто казатиме, що ви були звичайним тираном.
— Ілюзія, — погодився він.
Клубок у горлі якусь мить не давав їй говорити, тоді вона сказала:
— Як ваше життя і ваша смерть змінюють цю… — Вона труснула головою.
— Життя триватиме.
— Я в це вірю, Владико, але як?
— Кожен новий цикл є реакцією на попередній. Якщо ти задумаєшся над обрисом моєї Імперії, то знатимеш обрис наступного циклу.
Вона відвела від нього погляд.
— Усе, що я довідалася про вашу Родину, сказало мені, що ви зробили це, — вона жестом, не дивлячись, вказала в його напрямку, — лише з несамолюбних мотивів. Хоча я не думаю, що справді знаю обрис вашої Імперії.
— Золотий Мир Лето?
— Миру менше, аніж дехто хотів би нас у цьому запевнити, — сказала вона, дивлячись на нього.
«Її щирість! — подумав Лето. — Ніщо її не зупинить».
— Це час утроби, — сказав він. — Час, коли ми розширюємося разом із розширенням окремої клітини.
— Але чогось не вистачає, — промовила вона.
«Вона як Дункани, — подумав він. — Чогось не вистачає, і вони негайно ж це відчувають».
— Плоть росте, а психіка ні, — сказав він.
— Психіка?
— Рефлексивна свідомість, що каже нам, наскільки живими ми можемо стати. Ти добре це знаєш, Хві. Це чуття каже тобі, як залишатися вірною собі.
— Вашої релігії недостатньо, — промовила вона.