Яма дав повну волю несамовитій люті своєї зброї, що витривала в плині століть і знала майстрів багатьох епох. Та супротивник зустрічав його атаки і відбивав дедалі замашніші удари, відступаючи тепер дедалі частіш, але не підпускаючи до себе ворожої криці й завдаючи ударів у відповідь.
Він задкував, аж поки опинився на березі потоку. Тоді Яма пригальмував свій поступ і зауважив:
— Півстоліття тому, коли ти недовгий час був моїм учнем, я сказав собі: «Він має хист майстра». І я не помилився, Рілде. Ти все-таки найталановитіший боєць на мечах за всі віки, що на моїй пам’яті. Дивлячись на твою майстерність, я майже готовий пробачити твоє відступництво. Шкода, що й казати…
І він зробив обманний випад у груди; відводячи контрудар, він в останню мить зачепив лезом клинка руку суперника вище зап’ястка.
Шалено відбиваючись і поціляючи в голову Ямі, чоловік у чорному відскочив назад і став у позицію на краєчку колоди, перекинутої через розколину, в якій нуртував потік.
— І рука теж! Яка марнотратна богиня в своїх щедротах, чи не так, Рілде? Спробуймо це!
Криця скреготнула, зітнувшись у захваті з клинком суперника, і, вивільнившись, розсікла тому біцепс.
— Ага! Тут прогалина, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!
Їхні клинки схрещувались і відскакували, ухилялися, кололи, сікли, відбивали напади, відповідали ударом на удар.
Яма зустрів хитромудру атаку супротивника глухою обороною, а його довший клинок знову пустив кров з рамена суперника.
Чоловік у чорному вискочив на колоду й замахнувся, цілячи в голову Ями, але той відбив удар. Зробивши свої наскоки ще навальнішими, Яма змусив його задкувати по колоді, а тоді штовхнув її збоку ногою.
Супротивник зіскочив назад і опинився на протилежному березі. Щойно торкнувшись ногами землі, він теж копнув ногою колоду, й вона зрушила з місця.
Перше ніж Яма встиг вискочити на неї, вона покотилася, зісковзнула з берегів і шубовснула в потік; виринувши за мить на поверхню, попливла за течією на захід.
— Та тут всього-на-всього сім чи вісім футів між берегами, Ямо! Стрибай! — закричав чоловік у чорному.
Бог Смерті всміхнувся:
— Відсапайся, поки змога, — порадив він. — Дихання — ось дар богів, що його найменше цінують. Ніхто не складає йому гімнів, усі співають хвалу свіжому повітрю, яким дихають однаково король І злидар, пес і його господар. Та крий боже, як не зможеш дихнути! Цінуй, Рілде, кожен свій подих, наче останній, бо вже не довго лишилося тобі дихати!
— Кажуть, ти мудрий у питаннях цих, Ямо, — промовив той, кого звали колись Рілдом і Сугатою. — Кажуть, ти бог, чиє царство — Смерть, і знання твоє сягає поза межі розуміння смертних. Тому хотів би я тебе розпитати, поки ми стоїмо тут знічев’я.
Не всміхнувся Яма на це насмішкуватою своєю усмішкою, якою відповідав на всі попередні слова супротивника. В цих словах він відчув щось ритуальне.
— Що прагнеш ти знати? Питай — дарую тобі останню передсмертну милість.
І тоді стародавніми словами Хатха Упанішад заспівав той, кого звали колись Рілдом і Сугатою:
— «Коли спіткає людину смерть, сумніви обступають. Дехто каже: існування її триває. А дехто заперечує: ні. Як же воно насправді? — знати хотів би я з уст твоїх».
Стародавніми словами відповідав і Яма:
— «Навіть богів підстерігають тут сумніви. Збагнути нелегко: тонка-бо річ — природа атмана. Поспитай про що інше. Не проси в дар цієї милості!»
— «Прости, що питання це над усе полонило мій розум, о Смерте! Але ж ліпшого за тебе навчителя в цім не знайдеться на білому світі. Та й вищого дару немає, якого жадав би я дужче цю мить».
— «Розкошуй життям і прямуй своїм шляхом, — мовлячи це, Яма засунув свій кинджал за пояс. — Звільняю тебе від твоєї долі. Плекай синів і онуків. Вибирай слонів, череди худоби і злото. Проси яких завгодно інших дарів — красунь чарівних, струн милозвучних, колісниць до вподоби. Всього тобі дам, усе твоє. Тільки не допитуйся в мене про смерть».
— «О Смерте, — заспівав у відповідь одягнений у чорне. — Тлінне усе це і завтра пощезне. Лиши собі дів чарівних, коней, танці й співи. Не прийму я іншого дару, крім того, що обраний мною: розкажи мені, Смерте, що криється там, потойбіч життя, — про те, в чім сумніви мають і люди, і боги».
Укляк на місці Яма й не став звертатися далі до стародавніх джерел.
— Хай буде по-твоєму, Рілде, — мовив він і вп’явся своїми очима в очі співрозмовника. — Але ж царство те словам не підвладне. Я маю тобі показати.
Отак вони простояли з хвилю, а тоді чоловік у чорному похитнувся. Він затулив очі рукою, і з грудей його вихопилося коротке притамоване схлипування.