Немов фантастична орхідея на гілці чорного дерева, квітло полум’я на стіні колодязя. Агні махав жезлом, і воно змінювало свої обриси, корчилось. У повітрі, мов яскраві комахи, витанцьовували ракшаси. Ревли буревії, гримотіли кам’яні брили. І все це перекривало жаске завивання черепа-колеса, що ним Калі помахувала, ніби віялом; та найстрашніше було, коли його верещання піднімалося над межами звукової чутності, але не припинялося. Скелі лускали, плавились і розчинялися у повітрі, їхні розпечені до білого жару уламки розліталися навсебіч, немов іскри з кувадла, і падали вниз. По дорозі вони підскакували, котилися і жевріли червоно в чорних тінях Пекельного Колодязя. На стінах колодязя висипали віспини, зяяли продовбини й розверзалися борозни там, де їх торкались вогонь і хаос.
— Тепер, — мовив Тарака, — вперед!
Вони злетіли в повітря і понеслися нагору вздовж протилежної від богів стіни. Ракшаси посилили натиск, але й на собі відчули подвоєний опір. Сам затулив вуха руками, але це не могло його врятувати від розпечених голок, що впиналися йому в очі зсередини, коли срібний череп дивився в його бік. Ліворуч, зовсім близько від нього, зненацька щез цілий скелястий хребет.
— Вони не засікли нас, — заспокоїв Тарака.
— Поки що, — відповів Сам. — Цей клятий Бог Вогню може розгледіти ворухливу піщинку навіть у чорнильному морі. Раптом він обернеться в наш бік, сподіваюсь, ти зможеш ухилитися від нього…
— Ось так? — спитав Тарака по тому, як вони несподівано опинилися на сорок футів вище і трохи лівіше.
Тепер вони щодуху неслися вгору, а їм навздогін підіймалася смуга розплавленого каміння. Та гонитва невдовзі урвалася, коли демони, зчинивши несусвітній галас, повідколювали од стін гігантські брили і під стугоніння шквального вітру та лопотіння вогняної завіси поскидали їх на богів.
Вони дісталися до горішнього краю колодязя, вискочили з нього і квапливо подалися геть від бойовиська.
— Тепер доведеться кружеляти, поки добіжимо до коридора, що веде назовні.
З колодязя вигулькнув ракшас і метнувся до них.
— Вони відступають! — вигукнув він. — Богиня впала і Червоний підтримує її, так вони від нас і тікають!
— Вони не відступають, — сказав Тарака. — Вони наміряються відрізати нам шлях. Перепиніть їх! Зруйнуйте стежку! Мерщій!
Ракшас метеором кинувся назад у колодязь.
— Приборкувачу, я втомився. Не знаю, чи зможу перенести нас зі скелястої приступки біля входу до самісінького підніжжя гори.
— А частину цього шляху здолаєш?
— Так.
— Перші футів триста, де стежка надто вузька?
— Гадаю, що так.
— Гаразд!
Вони кинулися бігти. Коли огинали жерло Пекельного Колодязя, з глибини вигулькнув ще один ракшас і підлетів до них.
— Доповідаю! — закричав він. — Ми двічі руйнували стежку. Та щоразу Владика Полум’я пропалював нову!
— Ну, з цим нічого не вдієш! Лишайся з нами! Твоя допомога знадобиться нам для іншого.
Демон помчав уперед малиновим клином, освітлюючи їм шлях.
Обігнувши колодязь, вони поквапилися до тунелю. Підбігли до вхідних дверей, розчахнули їх навстіж і вискочили на скелясту приступку. Ракшас, який супроводив їх, зачинив за ними двері і повідомив:
— Вони женуться за нами!
Сам ступив за край скелястої приступки. Тільки-но він опинився в повітрі й почав падати вниз, як двері зненацька сяйнули нестерпним спалахом і розлетілися бризками розплавленого металу.
З допомогою другого ракшаса вони спустилися до самісінького підніжжя Чанни і побігли кружною стежкою, шукаючи прикриття. Тепер гора затуляла їх собою од гонитви богів. Та за мить її захльоснуло полум’я.
Ракшас шугнув високо вгору, покружляв і щез.
Вони бігли стежкою в напрямку долини, де стояла колісниця. Коли вони добігли до неї, повернувся ракшас.
— Калі, Яма і Агні спускаються, — повідомив він. — Шіва лишився позаду стерегти коридор. Перед веде Агні. Червоний підтримує богиню, бо вона кульгає.
У долині перед ними постала Громова Колісниця. Витончена, без будь-яких прикрас, кольору бронзи, хоч і не з бронзи, вона стояла на широкій порослій травою рівнині. Здавалося, то впав на траву мінарет, або ключ від оселі гіганта, або якась деталь небесного музичного інструмента, яка вислизнула з осяйного сузір’я і скотилась на Землю. На вигляд вона була немов незавершена, хоча доскіпливе око не могло знайти жодного ґанджу в її чарівливих обрисах. Летючий корабель таїв у собі ту особливу красу, властиву тільки найвибагливішій зброї, повна досконалість якої виявляється лише тоді, коли вона в дії.