2 серпня король вирушив до Золочева й пізно ввечері зупинився біля нього. Не встигли жовніри розташуватися в обозі, як з'явилися татари і козаки. Сталося кілька збройних сутичок. Від одного з татарських «язиків» Ян Казимир довідався, що хан може піти на укладення угоди з Річчю Посполитою, однак лише в тому випадку, коли польський володар першим звернеться до нього з подібною пропозицією.
Наступного дня 20–тисячна ворожа армія покинула Золочів, прибула під Зборів і зупинилася табором на відпочинок. І коли 5 серпня почалося форсування Стрипи, почувши умовний сигнал церковного дзвону, Хмельницький та Іслам–Гірей вирішили розпочати атаку. За словами польського анонімного автора, гетьман «упав раптово, як вихор». Майже водночас удар наносився по авангарду й тилу королівського війська, щоб не дати йому часу оговтатися. Ян Казимир одразу ж збагнув страшну небезпеку, що нависла над його військом, і кинув на допомогу додаткові корогви. Однак вони зазнали цілковитої поразки. У кровопролитному бою полягло близько 1 тис. жовнірів та чимало відомих шляхтичів. Останню мужню спробу затримати татар і козаків зробив Львівський полк, але його жовніри одразу ж «наче в матню впали» й швидко були розбиті. Загинуло щонайменше 200 шляхтичів. Частина обозу, яка не встигла переправитися, стала здобиччю переможців.
У цей же самий час Хмельницький та Іслам–Гірей розгортали полки для атаки позицій короля. Останній робив усе можливе, щоб підготувати своє військо до битви, виявляючи при цьому дивовижну холоднокровність і розсудливість. Завдяки йому нарешті вдалося вишикувати жовнірів у бойовий стрій, зміцнивши корогви підрозділами піхоти та драгунів. Командувати правим флангом було доручено подільському воєводі Станіславові Потоцькому, а лівим — краківському старості Єжи Любомирському. Водночас король розпорядився насипати вали та робити редути, але на завершення цих робіт просто не вистачило часу.
Передусім козаки й татари обрушилися на висунуті вперед корогви Корицького та відкинули їx, після чого атакували праве крило, однак, потрапивши під вогонь німецької піхоти, блискавично перекинулися на лівий фланг, де перебував Є. Оссолінський. Удар був небаченої сили. Жовніри не витримали й почали панічно відступати, намагаючись заховатися серед конопель на полях, не пам'ятаючи «ні про вітчизну, ні про короля». Переслідуючи їх, козаки й татари вдерлися до ворожого табору й швидко оволоділи його значною частиною. Настала критична хвилина бою. Король зібрав навколо себе рейтарів і дві корогви та наказав їм обстрілювати наступаючих козаків і татар. Йому на допомогу підійшли також окремі підрозділи німецької піхоти. Завдяки великій особистій мужності Яна Казимира, на думку королівського секретаря Московського, ситуацію було врятовано, а інакше «було б погано нам і нашій Вітчизні». Віддаючи належне поведінці короля, історики твердять, що саме припинення активних дій татар дозволило полякам уникнути жахливої катастрофи. Цей учинок Іслам–Гірея засвідчував його небажання допустити воєнний розгром Речі Посполитої, який би неминуче привів до утворення незалежної Української держави. У такий спосіб він натякав на можливість замирення Криму та Польщі. Як довели наступні події, король і канцлер добре зрозуміли його та не змарнували єдиного шансу на порятунок. Під вечір битва затихла. Українські й татарські полки відступили на кількасот метрів, а в півмилі вліво від польського табору попід лісом розташувалися намети гетьмана та хана.
Становище короля залишалося критичним. Він скликав нараду сенаторів з питання вироблення подальшого плану дій. Після тривалої дискусії вирішили написати листа до хана. У ньому Ян Казимир нагадував татарському правителеві, що свого часу Володислав IV виявив до Іслам–Гірея милість, відпустивши з полону на волю, й зі свого боку запропонував ханові дружбу.
Перед ранком Іслам–Гірей послав відповідь королю, в якій дорікав йому за те, що той до цього часу не вирядив до нього хоча б одного посла й нізащо має його, «як людину, і державу мою». Водночас пропонував доручити переговори (з польського боку) канцлерові. При цьому Іслам–Гірей попередив Яна Казимира, що, поки не буде укладено перемир'я, він не може сповістити татар про мир, тож король «нехай робить, що в його силі».
Ранком наступного дня Хмельницький наказав своїм полкам наступати на Зборів і королівський обоз. Їх підтримали татари. Жовніри з величезними труднощами відбили всі атаки. Як засвідчив анонімний польський автор, опівдні козаки настільки рішуче нападали, що «двічі були в самому таборі». У середині дня король одержав згадуваний вище лист від хана. Ознайомившись із листом Іслам–Гірея, Ян Казимир не приховував своєї радості й одразу ж відписав йому, погоджуючись негайно послати свого канцлера на переговори з кримським візиром, а також закликаючи припинити «кровопролиття між нашими військами». Одержавши відповідь короля, хан розпорядився припинити наступ (Хмельницький, хотів він цього чи ні, змушений був із цим погодитися) на Зборів і польський табір.
7 серпня 1649 р. гетьман разом із візиром Сефер Кази–агою виїхав на зустріч з польським канцлером і повідомив його про свою згоду на переговори з питання укладення угоди. Можливо, при цьому він передав канцлерові вимоги Війська Запорозького. Уже до середини дня польська й татарська сторони дійшли згоди з усіх пунктів майбутнього договору, але козацького гетьмана фактично було усунуто від безпосередньої участі в переговорах між візиром та канцлером. Проте під час переговорів візир торкнувся й «козацького питання», поставивши вимогу, щоб Річ Посполита визнала 40–тисячний козацький реєстр і не заподіяла будь–якої шкоди козакам. Була досягнута домовленість, що протягом двох наступних годин козаки надішлють до короля посольство для подання своїх прохань.
У другій половині дня 7 серпня Хмельницький вирядив посольство до польського уряду. Ян Казимир прийняв послів, сидячи на троні на майдані посеред свого табору. Ознайомившись із вимогами Війська Запорозького та гетьманським листом, король повідомив про свою згоду прислати комісарів для обговорення умов угоди, а також про намір виявити до Війська Запорозького «милість і милосердя». Та перш за все Хмельницький мав відвести козацькі полки й артилерію, яка продовжувала займати бойові позиції поряд із королівським табором. Не гаючи часу, українські та польські посли вночі виїхали до козацького табору. На світанку 8 серпня 1649 р. Хмельницький провів переговори з королівськими послами, які проходили у досить напруженій обстановці. Хмельницький прагнув обстоювати найголовніші вимоги Війська Запорозького: широку автономію для української державності у складі Речі Посполитої (зокрема, визначення західного кордону козацької республіки по р. Случ і далі по міста Старокостянтинів, Бар, Берлінці й до р. Дністер); необмеженість кількості реєстрових козаків; скасування унії тощо. Однак перед фактом практично вже укладеного ханом і королем договору володар України мусив піти на поступки. До вечора 8 серпня основні пункти договору були вже узгоджені з обох сторін. Хмельницький обіцяв прибути наступного дня у визначене місце для присягання королю.
Вранці 10 серпня 1649 p., після приїзду заручника, Богдан із сином Тимошем в супроводі сотні охоронців і старшин вирушив до польського табору. Всі були по–святковому вбрані й сиділи на чудових арабських конях. При в'їзді до табору їх зустрів київський воєвода Кисіль. Залишивши у відведеному їм місці основну частину козаків, гетьман із дванадцятьма козаками подався до королівського намету, над яким майорів прапор.