Польська влада не стала чекати, доки повстання буде розширюватись. Коронний гетьман Микола Потоцький вирішив придушити його вже на початку. Уже 13 лютого був відданий наказ послати каральну експедицію з реєстровців на Запоріжжя, збиратись кварцяним військам (на утримання яких йшла четверта частина зі скарбниці) та шляхті, що була військовозобов’язаною. Двадцятого лютого Потоцький вже був у Корсуні і закликав повстанців видати їм свого «старшого» та розійтись по домівках. Якщо ослухаються наказу — позбудуться майна, своїх жінок та дітей.
Мабуть, не один козак вагався тоді між тим, чи скласти зброю, чи розвивати вже почате. Проте Хмельницький від самого початку подавав приклад вождя, який спільно з козаками не побоїться, не відступить і доведе справу до завершення. Тим більше що й обставини для козацького табору складалися сприятливо. Реєстровців не вдалося зібрати для каральної місії, а кварцяне військо й шляхта збирались не так швидко, як цього б хотілось Потоцькому. Тимчасом розіслані Богданом по Київщині і Брацлавщині агенти зробили свою справу — селяни і міщани цих регіонів піднімали масові заворушення проти своїх панів. Частина шляхти втекла, а інша не хотіла здаватись і просила Потоцького щось зробити, бо «не залишилось жодного села, жодного міста, де б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів».
Потоцький вирішив наразі почекати з радикальними діями і пішов з повстанцями на переговори. Звісно, не особисто, а через посланців, бо не личило такому вельможі, як він, особисто вести перемовини з простими козаками. Знаючи особисту кривду Хмельницького, Потоцький через послів запропонував тому віддати Суботів і розглянути інші козацькі скарги та й думав, що цього буде досить. Але Хмель від імені військової ради повстанцям відповів, що хоче набагато більше, ніж повернення хутора. Ні багато ні мало — поновити давні права і вольності, замінити польських полковників на козацьких, дозволити морський похід на Туреччину, вивести польське військо з берегів Дніпра та Правобережжя й взагалі скасувати тут польське управління, бо «козацький це регіон».
Звісно, що Потоцькому не подобались такі вимоги повстанців, оскільки вони підривали основу державного устрою Речі Посполитої на українських землях. У відповідь коронний гетьман дав наказ польським військам зайняти міста, де найбільше скупчувалось козацтво: Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, заборонив міщанам та селянам збиратись разом і вилучив всю наявну в них зброю.
Відомості про козацьке повстання та вимоги козаків у Варшаві стали відомими орієнтовно через три тижні, у першій декаді березня. Перші особи держави, король та канцлер, вважали, що козаки обурились, бо їм зірвали морський похід, і вже звично ремствували на зловживання шляхтичів та урядників. Тож запропонували Потоцькому не заважати вийти в море і створити комісію для розгляду козацьких скарг, щоб трохи заспокоїти їх і не мати клопоту.
Проте не думалось Потоцькому, що запропонований королем план залагодить ситуацію. Надто гострими й радикальними були вимоги Хмельницького і козаків, надто рішуче вони поводились. Тому на кінець квітня, коли підросте трава для коней і висохне болотиста місцевість, Потоцький запланував йти на Запоріжжя й придушити бунт Хмельницького. Із собою в похід вів дві групи військ: одну суходолом, іншу Дніпром, на човнах. Так хотів заскочити залогу Богдана на Січі з усіх боків.
Військ у Хмельницького на той час було набагато менше. Потрібна була допомога з іншого боку. Тому Богдан так інтенсивно вів переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм. Той спочатку відмовлявся, та врешті погодився, очікуючи для себе вигоди від цієї операції. Спочатку направив до Хмеля свого підопічного Тугай-бея, а потім прибув сам.
Усього хан привів із собою п’ять-шість тисяч воїнів. Десь стільки ж мав Хмельницький. Потоцький же міг розпоряджатися силами від 16 до 18 тисяч, мінімум на 6 тисяч більше. Перевага була очевидною, і Богдан гарячково шукав додаткову військову міць під свої знамена, що дала б можливість врівноважити сили. Зовсім незайвою була б допомога кількох тисяч реєстровців, які були серед польського війська. Тож Хмель заслав і туди своїх підопічних, щоб переконали об’єднатись із ним.