Насамкінець коронний гетьман зібрав військову раду для обговорення питання, як чинити далі. Частина ради виступала за те, щоб залишитись у таборі і відбиватись, поки татари не повернуть додому або не надійде підмога. Урешті Потоцький наполіг на тому, що залишатись у таборі — справа марна. Цього, власне, Богданові і було треба. Він завбачливо наказав заздалегідь перекопати всі ймовірні шляхи відступу і зосередив там частини своєї армії, щоб поляки, у який би бік не йшли, натрапляли на козаків.
На світанку наступного дня польські жовніри були вишикувані для відступу. Богдан не став нападати одразу, дав можливість висунутись вперед, а вже потім зайшов ззаду і почав їх обстрілювати. Потоцький очікувано почав шукати обхідні шляхи, але натрапив на козаків, що вже чекали там на нього. Обмежений у вдалих варіантах для відступу, Потоцький завів військових в Горіхову діброву, зарослу лісом і чагарником, перекопану і до всього завалену деревами. Кращої природної пастки для ворога й не придумаєш. Козаки спільно з татарами обстрілювали поляків, викликавши повний хаос у їхніх лавах. Хоч вони мужньо оборонялись понад чотири години, лише незначна частина жовнірів врятувалась. Решта або загинули, або потрапили в полон.
Поразка польських військ стала не просто поразкою, а катастрофою. Про неї стало відомо у найвіддаленіших кутках Речі Посполитої та за її межами. Навіть у тогочасній англійській пресі виходили статті із заголовками: «Польща впала під ноги козаків».
Дізнавшись про козацькі перемоги, селяни та міщани піднялись на місцеву боротьбу проти своїх шляхтичів. Богдан же вирішив на досягнутому не зупинятися і просунутися в центральні воєводства, до Білої Церкви. Тепер до Богданового війська сотнями приставали і козаки, і селяни, і навіть дрібна католицька шляхта. Урешті воно зросло до 30 тисяч осіб. Розгромленому Потоцькому гетьман передав вимоги миру: створення на території Запоріжжя і Лівобережжя удільної, автономної козацької держави в складі Польщі, відновлення для козаків давніх прав та привілеїв, підпорядкування Війська Запорозького безпосередньо королю. Потоцький, попри те що програв, відповів, що польський сейм (уряд) ніколи не пристане на такі вимоги, і відмовився відсилати їх до Варшави.
Хмельницький і далі продовжував би похід, якби не відмова Іслам-Гірея підтримати гетьмана. До всього й реєстрове козацтво знову змінило свої орієнтири та вирішило замиритись із поляками. За таких обставин Богдан скликав військову раду, що й вирішила вислати до Варшави посольство. Воно мало добитись від короля та сейму ліквідувати «Ординацію» 1638 р. й повернути православні церкви, що були захоплені уніатами. На питанні автономії вже не наголошувалось окремо, для цього Богдан вирішив чекати слушної нагоди. Він тим часом розіслав по воєводствах Київському та Брацлавському своїх полковників, які успішно піднімали антипольське повстання. Тамтешній магнат Є. Вишневецький був змушений втекти на Правобережжя, відкрито побоюючись за власне життя. Тривало масове покозачення селян, починали формуватись козацькі полки як майбутні адміністративні одиниці повноцінної козацької держави. Полковники, прийшовши в якусь місцевість для її визволення від польських шляхтичів із тисячею козаків, добирали ще з 10, а то й 20 тисяч охочих приєднатись. У кінці липня полковник Кривоніс біля Старокостянтинова розбив війська Є. Вишневецького і створив умови для визволення правобережних воєводств (Руського, Волинського, Подільського) від польської адміністрації.
Вищі чини Речі Посполитої вельми занепокоїлись. Козацькі перемоги, підкріплені повстаннями селян, свідчили про їхню готовність і далі висувати вимоги про окрему державу. Щоб не допустити цього, було ухвалено рішення про формування нової армії. Її керівниками були призначені Владислав Заславський, Миколай Остророг та Олександр Конєцпольський. Ображеним залишився Єремія Вишневецький, якого не призначили керівником походу. І тому він вирішив зі своїми військами діяти окремо. Лише після тривалих перемовин з’єднав їх з іншими загонами. Польська армія була дійсно армією, бо нараховувала під 90 тисяч боєздатних жовнірів. Це давало учасникам походу надмірну самовпевненість, наївне переконання в тому, що перемога дасться «батогами, а не зброєю». Його очевидці згодом писали, що шляхта вибралась як на бенкет, у дорогому і розкішному одязі, з возами напоїв, не забувши й про жінок легкої поведінки. Воєначальникам бракувало згуртованості, єдності думок і, що основне, військового досвіду та авторитету серед вояків.