Так, Богдан хотів незалежності, а отримав лише автономію. Проте і це варто розцінювати як «стартовий капітал», початок для можливостей розгорнути свою діяльність на певній території, де буде свій уряд, свої закони, свої порядки. І саме це дозволяло рухатись далі до мети.
Тепер Богданові як гетьману й очільнику держави з військовою репутацією треба було заробити й втримати репутацію політичного діяча. За наявних умов це було нелегко. Одразу після підписання договору татари пройшлися по Волині, Галичині і Поділлі, вирізували населення і брали в ясир жінок та дітей. Адже на це був змушений погодитись польський король. Та місцеві мешканці проклинали не тільки нападників, але й самого Хмеля. Річ у тім, що часто татарів супроводжували козаки, щоб ті не дозволяли собі зайвого на козацьких територіях. Через це складалось враження, що Богдан дозволив татарським ордам знущатись над селянами і міщанами, які його підтримували чи навіть були в його війську. Тож татари такими своїми діями одразу кинули тінь на світле ім’я гетьмана.
Ще одна складна ситуація полягала в тому, що для виконання умов договору із наявних 140 тисяч покозачених селян і міщан треба було зробити реєстр числом 40 тисяч. Решта мали повернутись до панів і відбувати звичні повинності. Майже ніхто не хотів цього робити, бо, відчувши смак свободи, люди і далі хотіли залишатись вільними. Покозачені селяни не допускали повернення шляхти у їхні маєтки, чинячи бунт, опір і навіть вбивства панів.
За таких обставин Богдан ще прагнув дотриматися букви закону Зборівського договору. Він видавав шляхтичам «оборонні» (захисні) універсали, висилав каральні експедиції для придушення повстання, всіляко сприяв виконанню мирних умов. Та при цьому просив шляхту та магнатів якнайлояльніше ставитись до підданих, не дерти з них останніх шкур і не провокувати на виступи, бо довго стримувати селян не зможе.
І таки не зміг. З березня 1650 р. селянські виступи від Львова до Києва і Чигирина набули особливого розмаху. Їх підтримувала радикально налаштована частина старшини, яка й чути не хотіла про мир з ляхами. Весною цього року в Руському, Волинському і особливо в Подільському воєводствах лютував страшний голод, коли населення було доведене до особливого відчаю.
А тим часом Польща не хотіла стояти на засадах миру і залишати козакам автономію. З кінця листопада 1650 р. сейм розпочав мобілізацію та підготовку до війни з козаками. Із цією метою поляки робили всі можливі спроби замирення з кримським ханом, котрий повсякчас допомагав Богданові. Гетьманська розвідка донесла інформацію про наміри поляків напасти взимку, бо козаки в попередніх битвах часто заганяли польську кінноту у весняні або осінні болота, і вона ставала там безпорадна. Словом, Річ Посполита намагалася засвоїти уроки всіх попередніх поразок.
Не гаяв часу і Хмель, проводив охорону кордонів і укріплював козацькими залогами міста. Та зробив це запізно. У прикордонному місті Красному польські жовніри розбили війська полковника Нечая і вбили його самого. Жителі заховались в місті, довго його обороняючи. Воєвода Калиновський вже навіть пообіцяв їм помилування, якщо складуть зброю, та ті не погодились і померли всі до одного.