Звільнив хан гетьмана лише через десять днів. Той чимскоріш повертався до свого війська, але було вже надто пізно. Генеральна старшина не змогла проконтролювати ситуацію й організувати відступ. Поляки у чисельній перевазі по частинах розбивали козаків, які героїчно і мужньо оборонялись до останнього, викликаючи подив і повагу в польських воєначальників та короля.
Катастрофа під Берестечком продовжилась наступом литовських військ Яна Радзивілла, які на початку серпня захопили Київ. Хмельницький не мав наміру здаватись і, зібравши 60-тисячне військо, закріпився в таборі біля Білої Церкви. Та так міцно, що протягом шести днів польські жовніри Потоцького не могли його здобути. Разом з тим піднялись масові селянські повстання. Селяни, дізнавшись про Богданову поразку, вирішили не допустити його цілковитого розгрому. І польські воєначальники були змушені йти на перемир’я. Був укладений новий договір, умови якого цього разу диктувала польська сторона. Територія козацької держави тепер «дозволялась» лише в Київському воєводстві, реєстр зменшувався до 20 тисяч, решта покозачених селян мала знову стати підданими шляхти, яка поверталась до своїх маєтків.
Чи сприйняли з гідністю і змирились з обставинами переможені козаки? Звісно ні. Радикальна старшина, більшість козацтва, майже все селянство одразу чинили опір шляхті, що поверталась. Як і після Зборівського договору, гетьман закликав шляхту та магнатів не поспішати з поверненням, лагідно ставитись до підданих. До селян же розсилав таємні універсали, у яких прохав почекати, потерпіти до весни, коли збере сили прогнати панів. Усе було дарма. Сама лише поява польського шляхтича на землі, яку селяни вважали своєю, козацькою, руською, викликала в них бажання взятися за зброю.
Цю соціальну напругу можна було розрядити лише скасуванням чинного Білоцерківського миру й відновленням козацьких порядків, які панували перед ним. Тож Богдан у березні 1652 р. розіслав таємний універсал, у якому закликав готуватись до походу після Великодня 18 квітня.
На кінець травня об’єднане козацько-татарське військо вже було готове. Поляки на чолі з Мартином Калиновським чекали його біля містечка та річки Батіг. Польський командувач збудував величезний табір, та не укріпив його як слід валами. Богдан вислав із загонами вперед свого сина Тимоша, що розбив війська, послані йому навперейми. Потім підійшли ще козацькі війська з татарами, котрий знову відсунули польську кінноту до самого табору.
Через день після цього прибув Хмельницький. Оглянув табір, підрахував приблизно, скільки жовнірів там є. І зробив висновок, що небагато для його захисту. Тому віддав наказ атакувати табір з усіх боків, що й було виконано. У контратаку пішла польська кіннота, але за якихось півгодини її було розбито. Залишки кинулись відступати. Мартин Калиновський закликав повернутись, виконати до кінця свій лицарський обов’язок, та його ніхто не чув. Розлючений, він навіть дав наказ німецькій піхоті стріляти по втікачах, які «ганьблять Вітчизну».
Тоді ж загорілись запаси сіна й соломи, із табору почали втікати слуги. Калиновський даремно хотів заховатись у земляних копанках, де сиділи німецькі найманці. Богданова піхота вибивала їх звідти і вистрілювала гарматами. У Батозькій битві загинув сам польський воєвода, його син Самуель, багато магнатів і знатної шляхти, майже вся піхота і половина гусарів Речі Посполитої. Такого розгрому її армія не знала за весь час існування, з 1569 по 1795 р.
Білоцерківський договір втратив свою чинність, і Хмельницький відновив свою владу на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Селяни з тамтешніх регіонів допомогли прогнати шляхту і встановити козацьку владу. Де-факто держава Богдана стала незалежною, бо юридично нікому не підлягала і ніякий договір не обмежував її повноваження. Богдан розпочав комплекс заходів своєї внутрішньої політики як гетьман Війська Запорозького.
Проте еліта Речі Посполитої — король, канцлер, магнати — не збирались миритися із цим фактом. Хмельницький у своїх листах просив їх не розпочинати нових походів, залишити козаків у спокої, бо знову проллється багато крові. Ані Богдан, ані поляки не хотіли міняти своїх позицій. У січні 1653 р. рада старшини вирішила знову готуватись до війни. У кінці лютого польські війська вже вбивали населення Брацлавщини, буквально вирізували з почуттям помсти за підтримку Хмельницького. Проривалися до Умані, де були зупинені й відбиті військами Богуна.