Уже ні одна, ні друга сторона не мали сил воювати. Особливо це стосувалось козаків. На їхніх землях у 1650—1653 рр. лютували епідемії чуми, голоду та холери, що винищували населення більше, ніж польські війська. Щораз важче ставало шукати воїнів, занепадала економіка, серед козаків та селян поширювались втома війною та відчай. Усе ж гетьман наприкінці травня 1653 р. пройшов з Умані до Зборова, де розгромив вислані проти нього польські війська.
Планував здійснити другий похід на Галичину, та тут вперше проти нього виступили його ж козаки. Сказали, що далі не підуть, почали дорікати за те, що затягує війну, за спустошення міст і сіл, за голод, за безліч речей. Гетьман остудив гарячі козацькі голови аргументами, що в більшості випадків його вини нема. Та від складної економічної ситуації ніде було ховатись. Дивлячись на небажання козаків воювати, Богдан вислав посольство до Варшави з пропозицією остаточного замирення на умовах Зборівського миру. Та поляки вже знали, що козацьке військо слабке, і різко відкинули ці умови. Запропонували натомість, щоб Хмель зрікся гетьманства, реєстр було скорочено до шести тисяч, а всі, хто не втрапляв до нього, йшли би назад до своїх панів.
Не міг Богдан підписатись під такими умовами, які означали б повну втрату досягнень всіх попередніх років і успішних битв. За них поклали голови тисячі хоробрих воїнів, від досвідченого козака до простого селянина, який ще вчора тримав у руках косу.
У серпні заново зібрана польська армія вирушила на Військо Запорозьке. І Богдан теж поспіхом формує свою армію. От тільки вперше його «зазивні» універсали вступати до лав війська не були сприйняті народом. Тоді Богдан знову звернувся до короля й канцлера з проханням про переговори, та старшинська рада вирішила продовжити з «ляхами» боротьбу.
Богдан об’єднав сили із татарським ханом і прямував до Кам’янця-Подільського, де планував зустріти польське військо. І по дорозі дізнався про загибель сина Тимоша, котрий був у поході на Валахію. Ця жахлива для гетьмана звістка спонукала його, як писали згодом козацькі літописці, покласти врешті край війні і розгромити Річ Посполиту. Старшині було віддано наказ масово збирати до війська козаків, селян і міщан, забезпечити їх всім необхідним: їжею, питвом та зброєю.
Польське командування, дізнавшися, що Хмельницький засів в Кам’янці, вирішило не встрявати там у битву, а відійти до містечка Жванець і там очікувати на прибуття підрозділів союзників з Валахії, Трансільванії та Молдови.
Хмельницький зупинився неподалік від Жванця і наступати не спішив, бо не знав, як себе поведе кримський хан. Той же ніяк не хотів виступати проти поляків, навіть був схильний до підписання договору про пряме військове та політичне співробітництво. Та все ж погодився надати військову допомогу. Богдан вирішив відкласти атаку, маючи план оточити та зробити полякам блокаду, чекати, поки голод і холод змусять їх здатись.
У кінці жовтня — на початку листопада козацько-кримські війська захопили всі навколишні від Жванця села й містечка. Це перекривало полякам будь-які шляхи відходу й постачання продовольства. Від холоду і голоду, як і планував Богдан, щодоби помирали сотні польських солдатів.
Капітуляція польської армії була лише справою часу, однак її знову, як під Зборовом, врятував кримський хан. Хмельницький після цього вкотре переконався, який ненадійний з хана союзник. Суть становища полягала в тому, що Іслам-Гірей почав домовлятись із поляками і за себе, і за козаків. Для себе стандартно просив щорічних виплат та згоди брати ясир на західноукраїнських землях, а щодо своїх союзників-козаків — повністю пристав на умови тимчасового повернення їх у становище Зборівського миру. Не йшла мова ні про козацьку автономію, ні про кордони Війська Запорозького, ні про реєстр. До маєтків поверталася шляхта, а польські війська мали зайняти козацьку територію. Мало бути відновлене все те, що порушено після 1648 р.
Богдан, дізнавшись про договір, скликав раду, де постановили про повне розірвання стосунків із Польщею. Козацьке військо відступило, а гетьману тепер не давала спокою думка, де знайти нових союзників для продовження боротьби.
Спочатку обговорювалась можливість прийняття турецької протекції. Та згодом Богдан зі старшиною відкинули цю ідею і вирішили податися до Москви. Унаслідок довгих і важ-ких переговорів у січні 1654 р. козаки погодились присягнути на вірність московському царю Олексію Михайловичу. Згодом були затверджені Березневі статті, що обумовлювали підданість Війська Запорозького та зобов’язання Московського царства. Зокрема, воно обіцяло надати військову підтримку в поході на Річ Посполиту.