Серед селян та козаків це викликало знову не покору, а спротив. Хмельницький прохав підданих зачекати, зібратись із силами і тоді виступити проти шляхти. Але його не слухали, прагнучи негайно вигнати із своєї землі нових-старих панів. Вдалося цього досягнути разом з розгромом польського війська Хмельницьким у Батозькій битві 23 травня 1652 р. Унаслідок цієї перемоги відпала потреба додержуватись умов Білоцерківського миру, і територія Запорозького Війська була остаточно очищена від польських військ. Невелика кількість польської шляхти все ж залишилась, мірою тих чи інших обставин, і нічого було їй робити, крім як служити новій владі. Більше того, Богдан видавав окремим шляхтичам оборонні універсали. У них підкреслював їхню прихильність до Війська Запорозького, закликав селян і далі працювати на них, а козакам не чинити перешкоди. За цією декларативністю ховалось очевидне прагнення Богданове використати цих відірваних від батьківщини панів у своїй політичній грі з Польщею.
Після ліквідації польської влади велика кількість земельних ділянок в Україні втратила своїх попередніх власників і почала переходити до нових. Ці землі були різного типу: королівщини, тобто державні землі, маєтки магнатів (великих землевласників), середньої та дрібної шляхти, а також землі католицького духівництва. По-різному вирішував долю цих земель і Хмельницький.
Із попередніх землевласників залишилися українська православна шляхта, православні монастирі і дрібна шляхта. До першої доброзичливо ставився як сам гетьман і козацька старшина, так і прості козаки. Тож за нею він залишив колишні королівські надання, а королівщину приєднав до військового скарбу. Адже це був великий земельний фонд, який міг дати значні фінансові прибутки. Богдан прихильно ставився також до землеволодіння православних монастирів. На початку війни посланці від монастирів з’являлись до Богдана, щоби той не забирав у них маєтки і селян. Але не варто було їм хвилюватись, бо Хмель не тільки брав монастирі під особисту протекцію, не тільки підтверджував право на землю, але й робив нові земельні надання. Богдан пояснював так своє прихильне ставлення до монастирів: «Оскільки всемогутньою своєю рукою Бог і Творець неба і землі дав мені неприятелів і гонителів східної православної церкви, матері нашої, ляхів з України в Польщу далеко прогнати, старання маю пильне про добробут церков Божих та монастирів для розмноження хвали Божої». Також Богдан неодноразово зазначав, що Запорозьке військо завжди виступало на захист інтересів православної церкви. Богдан наказував селянам, прикріпленим до монастирських земель, щоб «послушні були і роботи усілякі виконували». Одночасно забороняв козакам та всім іншим чинити напади, шкодити майну монастирів під загрозою суворої кари. Не один монастир вирішив скористатись Богдановою добротою. Монахи йшли до гетьмана і просили для себе землі, які належали католицькому духівництву, а також частину тих земель, що залишалися без власників. Хмельницький не скупився і прохання монастирів задовольняв.
Більшість колишніх шляхетських земель була передана старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми і на утримання діставали тільки земельні наділи. На цих землях були здебільшого будівлі, млини, невеликі села — щось таке, що не сприяло швидкому і великому збагаченню. У цьому було відображення незгоди простих селян та козаків на реставрацію великого землеволодіння в руках нових власників. Із цим могла знову прийти панщина, знову могло прийти кріпацтво. Отож Хмельницький, хоч і не перешкоджав розвитку старшинського землеволодіння, проте намагався утримати цей процес у таких формах, щоб він не спровокував народних заворушень. Більшість старшини не погоджувалася з такою політикою гетьмана. Не здобувши підтримки у Хмельницького, старшина намагалася здійснити свої плани поза його спиною, безпосередньо порозумітися то з польським, то з російським урядом.
У зв’язку із новою формою земельних відносин Богдан чітко визначив своїми універсалами, хто козаки, а хто селяни. Козаками стали ті селяни, які на початку війни добровільно вступили в Запорозьке Військо, брали участь у війні і тим добули собі козацькі права. Але були й інші селяни, які на війну не пішли, а перейшли від власників-шляхтичів до монастирів і там на їхню користь виконували повинності. Зате пізніше, коли шляхта була розгромлена, ці селяни почали відмовлятися від обов’язків перед монастирем і стали називати себе козаками. Хмельницький наказав таким «новим козакам» залишитися в підданстві монастирів.