На колишніх шляхетських землях, тепер козацьких, гетьман активно підтримував орендарів і розростання орендного промислу, адже це було вигідно молодій державі. По суті, завдяки Богданові орендарство стало окремою фінансовою системою. Павло Алепський писав, що Хмельницький «віддає в оренду всі митні оплати купців на кордонах своєї держави і доходи з меду, пива та горілки» і що цього вистачає на всі державні витрати. Хмельницький зробив оренду набагато дешевшою, ніж вона була за часів шляхетської Польщі на українських воєводствах. Орендарі згадуються в багатьох універсалах Хмельницького. Це були багаті козаки й міщани, які, очевидно, збагачувались із цього «бізнесу». В оренду брались різні дрібні підприємства, такі як млини, винокурні, шинки тощо. Історики, аналізуючи свідчення сучасників Хмеля, доходять висновку, що оренди були найприбутковішою статтею, і навіть безпосередні податки становили набагато менші суми.
Якщо вже зайшла мова про податкову систему, то її Хмельницький частково будував за польським взірцем, але частково від нього відходив. Відомо про побір та стацію як основні податкові збори. Побором був постійний податок, «подимний», а стація була надзвичайним податком, який стягувався на військові потреби. Податки бували різних розмірів та видів (грошима або зерном). Одиницею оподаткування був двір, тобто господарство. Податки платили в основному селяни й міщани. Павло Алепський у своєму описі України запевняв, що козацтво не платить ніяких податків: «Ніхто не бере з них (козаків) ні десятини, ні нічого подібного — вони вільні від усього; і в такому становищі знаходяться всі піддані країни козаків: не знають ані податків, ані гарачу, ані десятини».
Багато коштів державі Богдана приносила торгівля, що з кожним роком зростала. Сам Богдан провадив великі торгові операції, наприклад продав дві тисячі мір жита. Очевидно, були заможні купці з великими капіталами, здатні купити таку кількість товару. Поряд з ними торгівлею займались багато дрібних міщан, козаків і селян. Найбільш прибутковими торговими статтями були сіль і поташ, натомість Богдан не дозволяв вивозити хліб. Гетьман видавав закордонним купцям універсали з правом на безмитну торгівлю і старався добитись того самого для українських. Не обходилось в торгівлі і без політики. Так, Хмель хотів, щоб будь-яка торгівля велась, обминаючи Польщу, тобто щоб економічна система майбутньої держави формувалась не в залежності від ворожої польської шляхти чи лихварів.
Фінансова стабільність протягом всього правління гетьмана була гостроактуальним питанням. Тривала війна, спустошення території і подібні чинники не давали населенню козацької держави зажити враз заможно і щасливо. Проте Хмельницький розумів, що тільки забезпечене, озброєне військо допоможе втримати державу, яка щойно постала. Тому цьому старався приділяти першочергову увагу. Так і визнавав це сам, порівнюючи Україну з іншими державами: «Не маю я багатої держави, як інші, угорський і мунтянський (князі), — маю тільки воєнний люд».
Релігійне гноблення православних у Речі Посполитій стало однією з головних причин виникнення війни під проводом Богдана Хмельницького. У своїх зверненнях до козаків, селян та міщан «руського обряду» він прямо вказував, що польські панівні кола «посполитим народом нашим заволодівши, не тільки у ярмо невольниче їх запрягли, але (й) по своїй волі безбожній і в душі вредную і правилами священним і святих отець наших противную вчинити унію» хотіли. Цими словами гетьман показував становище православних після Берестейського собору (унії) 1596 р., коли була об’єднана частина православних єпископств із польськими католицькими в окрему греко-католицьку церкву. Польський уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася у стані незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духівництво сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи.
Через весь її період проходить гасло боротьби «за віру». Духівництво Київської митрополії підтримало дії Богдана Хмельницького, який від початку домагався поряд із задоволенням козацьких вимог охорони прав православної церкви та повернення православним всіх їхніх храмів, захоплених католиками після Берестейського собору 1596 р. «Щодо нашого духівництва стародавньої грецької віри, — писав гетьман у середині 1648 р., — то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які в Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити».