Такі умови не були виходом із ситуації для Хмельницького. Кримський хан знову міг зрадити, незважаючи на вказівки зі Стамбулу. І грошей на данину теж було негусто. Військова поразка під Берестечком певною мірою змусила гетьмана укласти черговий договір щодо умов підданства Українського гетьманату Речі Посполитій. У вересні 1651 р. Хмельницький та генеральна старшина складають присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій», яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду.
Однак одразу ж після акту присяги український гетьман висилає своє посольство до Москви з листом до царя, у якому, зокрема, говорилося: «...Прийняли перемир’я з гетьманами коронними і Річчю Посполитою… і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його Царської Величності». Богдан все ще сподівався, що військова допомога Московії надасть йому можливість не раз відчути смак перемоги над поляками.
Замиренням Хмельницького з королем під Білою Церквою була незадоволена Османська імперія, адже законно вважала Богдана своїм підданим. Той мусив виправдовуватись перед Мехмедом IV і зазначав, що битву під Берестечком можна було б виграти, якби не запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади. Більше того, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на підтримку.
Наступного, 1652 р. Ян II Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією і в березні запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Туреччини. Тоді Хмельницький дипломатично відмовив королю. Через деякий час вже відверто заявив: якщо король не припинить наступ на землі Українського гетьманату, то гетьман змушений буде шукати собі «іншого стороннього пана» і «чужої сили, яка зможе нас захищати». Ці погрози вилились у встановлення більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.
У серпні 1652 р. Тиміш взяв шлюб із Розандою Лупул. Занепокоєні молдавсько-козацьким союзом, Польща, Валахія і Трансільванія об’єднались і скинули Лупула з престолу, посадивши туди свого ставленика. Лупул пішов просити допомоги в Богдана, і той вислав на допомогу військо під проводом Тимоша.
Тимчасом на початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Хмельницький просив султана Мехмеда IV підтвердити своєю грамотою протекцію над Україною і як символ зміцнення державних стосунків надіслати йому прапор і барабан. Після цього Військо Запорозьке мало б розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Султан пішов назустріч гетьману, надіслав до Чигирина своє посольство. Посланці привезли султанську грамоту, де мова йшла про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Крім того, Богданові вручили «шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османські посли запевнили Хмеля, що султан Мехмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків й буде повсякчас захищати козацьку державу від іноземних вторгнень.
Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу на вірність султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити найголовніший крок до правового оформлення угоди про залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме скликати Генеральну раду, яка б узаконила цей українсько-турецький договір.
Роздуми козаків над цим питанням тривали під час Жванецької кампанії 1653 р. і невдалого завершення походу Тимоша. Він повернув своєму тестю Василю Лупулові престол, але, підбурений ним, подався у Валахію, де й загинув при облозі Сучавської фортеці. Загибель сина перекреслила плани Хмельницького на об’єднання в перспективі Війська Запорозького та Молдавського князівства.
Тепер варто було вирішувати, що робити із можливою турецькою протекцією. Генеральна рада з вирішення цього питання відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і відхилила не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й положення українсько-турецького договору, який був укладений гетьманом та султаном.
Стамбулу відмовили не лише через надмірні вимоги Туреччини. Сучасні історики розглядають це як маневр української дипломатії. Він мав відволікти уряд Речі Посполитої від нового головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького — намагання отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, вагання приймати чи відкидати протекцію Османів Хмельницький розглядав як такий собі засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха ухвалити рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською Короною.