Ще з 1649 р. гетьман Хмельницький почав приймати від царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші рицарські... і голови наші покладати за твою царську величність проти всякого неприятеля християнського». Як уже згадувалось, Хмельницький вів листування із царем і в 1650 р. Але в 1651 р. почав особливо активно працювати в напрямі зближення з Московією. Тоді Хмель, очевидно, зрозумів усю безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром. Усвідомив і те, що обіцянки турецької та трансільванської сторін надати військо й політичну протекцію так і будуть залишатися обіцянками.
Протягом 1651—1652 рр. Московія і Військо Запорозьке повсякчас обмінювались посольствами й листувались. Посли радились і обговорювали умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. З українського боку вони були такими: російський монарх мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й не «попускати віри нашої православної і церков східних в поругання», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві.
Щоб цар не зволікав, гетьман успішно переконував його в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османської протекції. У квітні 1653 р. гетьманські посли про це саме так і заявили в Москві. Хмельницький писав до путивльського воєводи: «Не відійти мені від бусурманських невірних рук... приводить мені Бог бути слугою невірному царю». У жовтні 1653 р. був скликаний Земський собор, на якому постановили, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони «піддадуться бусурманам». Сталося це саме вчасно, бо в грудні 1653 р. Річ Посполита уклала мирний договір із Кримським ханством, недавнім партнером Хмельницького.
Отож на початку 1654 р. посли Хмельницького виїхали до Москви і повезли царю «Переяславські пункти» — умови, затверджені на старшинській раді в Переяславі. Цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, за яких він погоджувався захищати гетьманат. Відповіді царя довго не було, і Хмель написав додатковий лист до своїх послів. У ньому вказував, що незайве було б нагадати московитам, що до ради в Переяславі турецький султан «на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими». Яскравий вияв того, що Богдан залишався вірним своєму стилю — «лякав» одного монарха іншим.
Наприкінці березня 1654 р. московський цар врешті погодив (із певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом із «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву були привезені до Чигирина українськими послами. Цим самим, як вказують історики, московський цар визнав фактично незалежну українську дипломатію.
Доволі дискусійним для сторін виявився пункт про зовнішньополітичну діяльність гетьмана. Цар Олексій Михайлович забажав, щоби Богдан повідомляв його про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств в Україні. Більше того, мав затримувати в себе тих послів, які б намовляли гетьмана до виступу проти царя. Богдан потрактував це як обмеження своїх прав та повноважень. І саме тому почав робити все можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й таким чином відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Московією. Протягом квітня—грудня 1654 р. та подальшого часу питання щодо скликання Генеральної чи старшинської ради задля затвердження досягнутих рішень навіть не висувалось українським правителем. Отже, ці домовленості (як перед тим — із султаном) так і не були затверджені Генеральною Військовою радою як найвищим законодавчим органом Української держави. І відповідно не стали легітимні з точки зору правових норм, які склалися на середину XVII ст. в Центрально-Східній Європі.
Переяславські події 1654 р. заслуговують на окреме, детальніше висвітлення, особливо коли йдеться про їхню роль у зовнішній політиці гетьмана та значення для Війська Запорозького. Отож 9 жовтня 1653 р., після рішення Земського собору, царські посли виїхали в Україну, везучи гетьману знамено, булаву, ферязь і шапку як атрибути влади. Тридцять першого грудня 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним було вже в Переяславі, де полковник Павло Тетеря організував урочистий прийом. Так, посли в’їхали до міста під постріли самопалів, були зустрінуті протопопом Григорієм зі священиками та мешканцями. У суботу, 7 січня, з послами зустрівся сам Хмельницький. Ті повідомили йому про мету посольства й запропонували 8 січня провести в церкві церемонію складання присяги на вірність царю. Гетьман засвідчив готовність Війська Запорозького з козацькими старшинами служити московському государю. Уранці в неділю гетьман зібрав старшинську раду, на якій обговорив основні вимоги Війська Запорозького, що їх мав затвердити московський уряд.