Із середини січня 1654 р. у Чигирині Богдан особисто займався розробкою умов, які б визначали статус Війська Запорозького в складі Московського царства. Затвердження цих умов мало добиватися посольство, спеціально надіслане до Москви. На середину лютого вони були сформовані й 17 лютого викладені в «Проханні» до Олексія Михайловича, з яким вирушили до Москви гетьманські посли — Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря. У «Проханні» Богдан домагався збереження республіканської форми державного устрою Війська Запорозького, яке на час Переяславської ради було фактично самостійною державою.
Так, козацькій раді мало залишитися право вільного вибору гетьмана, і до цього московський уряд не повинен був утручатися. Про вибір гетьмана царю мали лише повідомляти. Без змін мала залишатись адміністративно-судова система. Першорядної ваги надавав гетьман збереженню повноважень козацьких військових судів; мали і далі функціонувати земські та міські суди за участі тих урядників, яких буде обирати місцева шляхта. Також у містах, зазначав гетьман, урядники мали бути з русинів, православної віри. Відповідно посли мали добиватись, щоб російський уряд не призначав в Україну воєвод. Заборонялося приїздити воєводам навіть для збору податків.
Богдан домагався від царя збереження великих повноважень за гетьманською владою. Передусім — щоб вибори нового гетьмана могли відбутися лише після смерті його попередника. Чого Хмель хотів цим досягти? По-перше, забезпечити пожиттєве володіння гетьманською булавою особам, обраним на посаду правителів козацької України (можливо, навіть установлення спадкоємного гетьманату); по-друге, унеможливити або звести до мінімуму тим самим згубні наслідки боротьби старшини за гетьманську булаву; по-третє, не допустити спроб втручання московського уряду з метою усувати з цієї посади небажаних для себе осіб за допомогою підкупу козаків. Просив для себе, для різних витрат і потреб, Чигиринське староство на володіння. Козацький реєстр, така дражлива тема для польських королів, мав зрости до 60 тисяч. У компетенції гетьмана мало бути вирішення всіх як внутрішніх, так і зовнішніх проблем Української держави.
Також гетьман намагався зберегти в козацькій Україні давні права козаків як військового привілейованого стану. За службу як старшині, так і козакам належало одержувати платню: гетьману — Чигиринське староство; військовому писарю — одну тисячу злотих і млин; осавулам військовим — по 400 злотих і млин; обозному — 400 злотих; суддям військовим — по 300 злотих і млин тощо. Мали бути також збережені давні привілеї і статус православних священиків.
Гетьман також чітко й однозначно дав зрозуміти, що соціально-економічна політика на землях Війська Запорозького буде справою самого гетьмана. І зі свого боку зобов’язувався сплачувати в державну скарбницю цареві відповідну суму грошей.
Відповідь царя Олексія Михайловича на гетьманські умови була зафіксована головним чином у двох документах: «Статтях Богдана Хмельницького» від 21 березня та «Жалуваній грамоті» Олексія Михайловича гетьманові й Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вільностей від 27 березня. По суті, більшість прохань гетьмана були задоволені царем і боярами: збереження прав і вільностей Війська Запорозького; звичні принципи обрання гетьмана та його повноваження; чисельність реєстрових козаків; розміри платні їм і старшині; права та привілеї православній шляхті й православному духівництву; міське самоуправління тощо. Певні обмеження стосувалися лише зовнішньополітичної діяльності: цар наказав затримувати в гетьмана послів, яких було запідозрено у ворожості до царя або «замислах злих», і не відпускати назад без царського розпорядження. Також заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з урядами Речі Посполитої та Порти.