Також згадується зять Хмельницького Павло, який був радником гетьмана з 1649 р. Імовірно, він мав за дружину шосту доньку Хмельницького, ім’я та доля якої залишились для нас невідомими.
Смерть великого Богдана. Коли кінець стає початком…
О п’ятій годині ранку 27 липня 1657 р., у понеділок, серце гетьмана перестало битись. Козацький літописець Величко з відчаєм прокоментував цю смерть: «Упав у недугу і, протягши іще невеликий час у хворобі, докінчив у Чигрині, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне й великопечальне життя, лишивши махину війни своїм спадкоємцям, козацьким гетьманам, а всій осиротілій по собі Україні немалий жаль». Літописна традиція (Г. Граб’янка) пов’язує хворобу з можливим отруєнням якимось молодим шляхтичем, котрий начебто підсипав під час вечері отруту до склянки гетьмана. Проте міг статись крововилив у мозок. Адже гетьман ще наприкінці 1656 р. пережив перший інсульт, який згодом прикував його до ліжка на тривалий час. Після цього Богдан неодноразово скаржився на головний біль.
Похорони Хмельницького відклали на другу половину серпня і одразу скликали старшинську раду для з’ясування питання про його спадкоємця.
Серед істориків немає єдиної думки щодо питання, коли відбувся похорон Б. Хмельницького. Швидше за все, він був проведений в Іллінській церкві в Суботові в неділю, 23 серпня. Згідно зі свідченнями козацького літописця Самовидця, Богдан «похований був перед святим Симеоном в неділю, де багато народу, а найбільше серед них людей військових, і проваджене тіло його з Чигирина до Суботова і там поховано в ринковій церкві». У середу, 26 серпня, відбулася старшинська рада, яка передала повноваження гетьмана України І. Виговському, поки подорослішає і змужніє Юрась Хмельниченко.
Проте з місцем поховання та спочинку гетьмана не все так просто. За даними інших літописців, у 1664 р. польський воєвода С. Чарнецький спалив Суботів і наказав дістати тіла Б. Хмельницького та його старшого сина Тимоша з труни й викинути на згарище. Перевірила цю версію вже в XX ст., у 1970—1972 рр., експедиція Інституту археології АН УРСР, провівши архітектурно-археологічне обстеження Іллінської церкви в Суботові. Під час розкопок у ній було виявлено п’ять чоловічих поховань, датованих, за висновками антропологів, XVII ст. З’ясовано, що один із похованих помер у віці понад 60 років, інші — понад 40 років. Власне, приблизно стільки було на час смерті Богданові та Тимошу відповідно. Але чи це таки вони? Біля вівтаря, у південно-східній частині храму, відкрито одну яму, яка, ймовірно, і є отим пограбованим й викинутим похованням: там був пролом у фундаменті церкви, на дні ями — рештки домовини й кістка з людського скелета.
Усупереч цим відомостям на Чигиринщині до цього часу ходять легенди, записані ще в XIX ст., про те, що труну гетьмана напередодні нападу польських військ у 1664 р. було врятовано й перепоховано в підземних ходах Суботівського замку. Існування такої легенди може бути викликане підсвідомим небажанням погодитись із фактом наруги над прахом «батька Хмеля». Історик М. Грушевський стверджував, що тіло гетьмана ховали в родинному склепі Михайлівської церкви в Суботові, а в Іллінській церкві було покладено іншого покійника. За іншим припущенням, після польського набігу 1664 р. рештки збезчещеного праху селяни зібрали та поховали на церковному подвір’ї чи цвинтарі (погості) при Іллінській церкві. Прах козацького вождя міг бути похований або десь поблизу, або на якомусь приватному подвір’ї Суботова, або навіть у Холодному Яру чи на Запоріжжі. Набуває поширення й версія про перепоховання гетьмана в підземеллях замкової гори в місті Чигирині.
Історики сучасності скептично ставляться до версії плюндрування домовини Хмельницького. По-перше, тому, що навіть у ті воєнні часи існував неписаний кодекс військової етики, за яким, до прикладу, не вбивали (за нечастим винятком) тих, хто складав зброю під час битви, і давали можливість викупити себе з полону. Більше того, після битви ховали не тільки загиблих зі свого табору, але й з табору супротивника, віддаючи їм належну шану. По-друге, незважаючи на загальноприйняті для того часу руйнування та спалення захоплених міст, сіл, фортець, поки не знайдені свідчення про знищення кладовищ або цілеспрямовану наругу над могилами.