І. Каманін високо оцінив Хмеля як політика й полководця, показав складність його становища в битві під Берестечком. О. Єфименко показала Б. Хмельницького видатним політиком, котрий послідовно боровся за «політичну цілісність і самобутність України». Проти приниження ролі гетьмана в політичному житті України рішуче виступав Г. Хоткевич. Він називав події середини XVII ст. «великою епохою нашої історії», вважав Богдана за великого стратега й організатора в боротьбі за «вільну і самостійну Україну», автора ідеї єдності «українського народу в його етнографічних межах».
З 1920-х рр., коли Україна була вже в складі СРСР, українські радянські історики починали зображувати гетьмана, як веліла ідеологія компартії. Тож тепер, на їхню думку, Хмельницький виступав виразником волі лише українських феодалів-шляхти; пішов на союз із татарами з метою гарантувати інтереси старшини і чекав лише нагоди, аби погасити народну боротьбу. Богдан зрадив інтереси селянства під Зборовом, втік з поля бою під Берестечком тощо.
У польській історіографії оцінювали Хмельницького лише як «зрадника», «лиходія», позбавлену високих ідей, честолюбну, хитру, надзвичайно віроломну й злостиву особу. Мало не єдиним винятком був Л. Кубаля. Він намагався безпристрасно, об’єктивно оцінити Богданові заслуги і дійшов висновку, що в особі Б. Хмельницького Речі Посполитій протистояв геніальний супротивник. На думку вченого, український гетьман був надзвичайною людиною, незрівнянним організатором і політиком, він «народився володарем, умів приховувати свої наміри, у вирішальні моменти не вагався — всюди сильна воля й залізна рука». На переконання Кубалі, Богдан мав неоціненний хист перейматись потребами й прагненнями людей, викликати до себе довіру.
У 1954 р. гучно святкувалось 300-річчя Переяславської угоди, що радянською владою подавалось як возз’єднання України з Росією. Тоді відбувся перехід до радикально іншого погляду на Хмельницького та його війну. Провідна роль у війні відводилася тепер селянству, межею завершення війни вважалась Переяславська рада, а відтак визначалися й хронологічні межі війни, з 1648 по 1654 р. Хмельницького виставляли в ролі поборника «возз’єднання братніх народів», при цьому відсувалась на маргінес його державотворча діяльність. Разом з тим розпочався процес певної ідеалізації гетьмана, взірцевого політика, воїна та дипломата.
З кінця 80-х рр. ХХ ст. в українській історіографії почався новий період у дослідженні війни під проводом Хмельницького. Були відсунуті радянські канони та догмати, і увагу знову було звернено на Богдана як на творця держави. Висновки українських істориків кінця XX ст. немов випередив діаспорний історик О. Оглоблин, коли ще в 1954 р. писав: «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».
Та поза тим, Я. Качмарчик свого часу вдало зауважив, що в світовій історії важко знайти такого історичного діяча, як Хмель, на долю якого випало б стільки протилежних за суттю і формою оцінок від сучасників і нащадків.
По-своєму його бачили історики, поети і художники (Тарас Шевченко), письменники в своїх романах (Михайло Старицький, Іван Ле,) кінорежисери (Ігор Савченко, Микола Мащенко, Єжи Гоффман) та інші митці. Музиканти, драматурги, творці опер… Усіх годі перерахувати. Тож залишаємо шановним читачам право самим, прочитавши книгу, подумати й дати відповідь на питання: ким був Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький...
Література
1. Бойко Н. Сторінки біографії Зиновія-Богдана Хмельницького у сучасній інтерпретації // Вісник Черкаського університету. Історичні науки. — 2013. — № 9 (262). — С. 63—67.
2. Брехуненко В. Богдан Хмельницький. — К., 2007.
3. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба. — К., 2004.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. Т. 8—9. — К., 1995—1997.