Коли Богдану виповнюється сім років, родина переїздить до Львова. Батько співає в хорі Львівського оперного театру. Мати веде домашнє господарство. Сина вчать святих елементарних речей. Коли шматок хліба випадково впаде на підлогу, підніми його, обдмухай і поклади назад на стіл. Перед сном хлопчик завжди перехрестить себе і подушку. Усе на світі залежить від Бога і від батьків. Вони дають шанс. Ти повинен нести цей хрест усе життя. З семи років щосуботи, щонеділі відвідує балет або оперу. Там працюють рідні дядько – оперний співак і тітка – головний концертмейстер. Одне з перших найяскравіших вражень – «Наталка Полтавка». Опера «Фауст», музика Гуно, текст Гете. Далі його зачаровують Верді, Чайковський, «Катерина» Миколи Аркаса. Щодня після школи йде слухати хор, де співає батько. Є завсідником і театру імені Заньковецької, де, трапляється, вмощується в оркестровій ямі.
У Богданової мами слух абсолютний, проте синові музичного слуху Бог не дав. Попри це, змалку привчається співати, наспівувати. Сопрано, колоратура, бас, тенор. Але за нотами. Навіщо ноти? Є ж мелодія. Однокласників зі школи № 28 безкоштовно водить в оперу. З ними вдома ставлять «Фауста». Лаштують сцену, завісу, з пластиліну ліплять фігурки Фауста і Мефістофеля: «і співали за них. Мій друг Богдан співав гарно, а я вив. Але вив натхненно! Сусіди навіть писали в домоуправління, вимагали, аби я припинив співати за стіною».
Назавжди запам’ятає драматургію всіх опер, сценічні прийоми всіх корифеїв вокалу, які тоді виступають або гастролюють на львівській оперній сцені, з-поміж них і Сергій Лемешев та Іван Козловський. Відтоді відразу вирізняє фальшиві ноти, завважує штучні, неприродні жести чи манери: «Я так ріс і, як кажуть, зіпсувався на ниві театру. Дуже любив перевдягатися на діву. Діви завжди вранці встають і не знають, що їм вдягнути. Можуть годинами стояти – і це не підходить, і це не підходить. Потім, як одягнуться, то як ті півники виглядають, і воно найгірше. Прийде у колектив чи піде у школу. Благо, в школі була якась форма, всі однаково вдягалися. і з цих пір співав різними голосами, десь у третьому класі я зображав Діда Мороза. Батько десь дістав мені бороду на такій гумці, яка відтягувалася. Тоді не було комп’ютерів, такої свободи, як зараз – роблю все, що хочу. Діти були перелякані, боялися костюма Діда Мороза. Вони втікали від мене. Я відтягував бороду на гумці і говорив: “Та не бійся, це я, Богдан”. Щось таке. Але тягнуло до артистичної братії. Батьки дуже не хотіли, щоб я до неї долучався. Бо батько співав у хорі, а це було 110 карбованців на той час, а мама не працювала. Був город, був сад. Була картопля, якось вижили».
Жили бідно. У старших класах мріє про те, щоб поїхати до Києва, в театральний інститут. і відганяє від себе ці думки. Немає грошей на поїздку. Хіба що вкрасти? Але батьки навчили: красти – гріх. Єдине, на що в родині завжди охоче витрачали й останню копійку, – це книжки. Вдома була – навіть за мірками освіченого Львова – пристойна бібліотека. Ще одна обставина дитинства та юності винятково важлива – перебування в атмосфері різних культур, конфесій. Львів поволі перетворювався після 45-го на український град. Напередодні Перемоги товариш Сталін сперечався з представниками польського уряду в еміграції, з Лондона, про майбутні кордони. Стенограма вражає. Це той рідкісний випадок, коли Сталін розгубився. На зауваження лондонців, що місто Лева ніколи не було українським, їхній візаві спромігся лише на репліку: «Але навколо, в селах, багато українців…»
Розділ другий
Львівські студії: 1956 – 1960
«Прощаю все. Це прийшло з часом. Дехто старіє і ще дурніший стає, а хтось – навпаки. Відношу себе до тих, хто мудрішає. Простити – набагато краще, ніж когось покарати!..»
Хлопець дорослішає. Перша закоханість завершується жорстоким фарсом. Дівчина телефонує і придурюється, що потрапила під трамвай. Закоханий і романтичний, біжить на допомогу, на ходу заскакує в трамвай, ледь сам не потрапивши під його колеса. (Сьогодні в центрі Львова трамвай зустрінеш хіба що як музейний вагончик.) У сецесійному особнячку знаходить не жертву, а учту. шум, гам. Підтоптані кавалери й тоді полюбляли товариство юних та самовпевнених дівчат. Богдан відчиняє двері. З веселої компанії виходить дівчина, тепер уже не дама його серця, і кепкує над ним, зеленим: «Який же ти наївний. Ти як на долоні. Тебе видно наскрізь. Мужчина повинен бути загадковим».
Юнак міркує: «Якщо вона змогла так обдурити мене зараз, то що буде далі?» Дуже її любив. Але вириває зі свого серця. Юнак мужніє. і стає, як йому здається, загадковим. і ставить перед собою головну, єдину мету. Перетворитися з глядача на творця дива, яке відбувається на сцені. Пихатим донжуанам він не пробачить, – можливо, саме тому його розпусник у фільмі Кіри Муратової «Два в одному» такий переконливий і смішний.