Перемоги чергуються з поразками. Ще в 60-х Данченко намагається ставити «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Переклад належить перу Василя Стуса. Стус опиняється за колючим дротом. За компанію і Брехта оголошують неблагонадійним. Разом із Галілеєм та Стусом. На початку вісімдесятих протегує молодому режисерові Валентину Козьменкові-Делінде. Той здійснює постановку памфлета Брехта «Кар'єра Артуро Уі» на малій сцені франківчан. Роль Артуро Уї виконує Богдан Сильвестрович. На так званих «закритих прогонах» у залі ніде впасти – не яблуку, навіть горішкові. У виставі грає Михайло Крамар, славнозвісний виконавець кіноролі Стецька. їм належить мізансцена, де худорлявий Ступка, Артуро, колише на руках опецькуватого Крамаря, Догсборо. Українському радянському культурному істеблішменту не до гумору. Він плете інтриги, як несамовитий, він заздрісний та підлий, як Артуро. Починаються свіжоспечені доноси. Партія і уряд УРСР відкрито заборонити Брехта не наважуються. Адже його памфлет – антифашистський. Рятують пожежники і забороняють малу сцену. Отже, й Брехта. Знову «за компанію». Ступку не зламати. За ним – актори. Рідна сцена: «Contra spem spero. Сподіваюсь і вірю. Я їх дуже люблю, я люблю акторів, дуже люблю. Розумію кожного. Бо, як казала моя бабуся-небіжка: "Кожен має свої мухи в носі". Я на ці мухи в носі не звертаю уваги, бо в мене теж є свої мухи в носі. Мені головне, який ти на сцені. Ти талановитий – мені це найголовніше. А решта… Не можна людину сприймати за одним вчинком, воно ще молоде, дурне, тому зробило поганий вчинок, а головне – талант. Не будеш свої мухи показувати на сцені, вони десь там, за кулісами, серед нашої братви, як то кажуть, залишаться. Тому я думаю, що є перспектива у театрі».
Наріжним каменем радянської системи були колективна безвідповідальність та різноманітні кампанії. За часів генсека Андропова вирішують вдень перевіряти, хто стрижеться в перукарні, сидить у кінозалі чи париться в лазні. Мовляв, є прогульники між вами, ми знаємо. Тоді ж франківців, як овечу отару, заганяють на збори. Ступка замість партеру обирає скромне місце в ложі бенуар. Богдан Сильвестрович – чоловік позапартійний. Не доріс до згуртованих рядів членів КПРС, її бойового загону – Компартії України. Директор і голова парткому довго й нудно товчуть воду в ступі. Нагорі відповідальні товариші порадилися й вирішили, що в театрі необхідна якась контрольна комісія: «Гайки позакручувати». І тому всі ми як один… Хто дрімає, хто думає про щось своє… Богданові Сильвестровичу уривається терпець: «Ну добре, створимо комісію, аби слідкувала за нами. А потім? Комісію слідкування за першою комісією? Де ж знайти тоді час для нових вистав, нових образів?»
Зал завмирає. З одного боку – митець, який давно вже став на один щабель з такими велетами українського театру, як Кропивницький, Саксаганський, Курбас. До того ж лауреат Державної премії СРСР 1980 року за виконання ролей маляра та Войницького в драмах Коломійця та Чехова. З другого – грізний, як деус екс махіна, посланець партії та уряду, директор. Останній за словом в кишеню не лізе: «Ступка! Якщо ви гадаєте, що незамінні, – ми швидко знайдемо вам заміну. Не наш ви». Знайомі інтонації! Коли, починаючи з 1999 року, Богдан Сильвестрович стає зіркою світового, зокрема російського, кіно, ці ж нотки подекуди звучать так само безапеляційно: «Не наш він». То в Гофмана, навіть не в поляка, знімається. То в Бортка, прости Господи, і в комуніста і в пасинка Олександра Корнійчука!