Театр Франка завойовує Нью-Йорк. У центрі нью-йоркського району Брайтон, у театрі «Міленіум», де півтори тисячі місць, – аншлаг. Глядачі навіть стоять. Хоча російськомовний Брайтон теоретично міг не сприйняти україномовну виставу. Перед прем'єрою на сцену виходить онука Шолом-Алейхема Бел Кауфман: «Шолом-Алейхем якось написав моїй мамі: "Я так хотів, щоб мої п'єси були поставлені в Америці. Але мої очі цього вже не побачать. Ваші побачать!" І це сьогодні здійснилося. Він був би дуже щасливий бути тут сьогодні, побачити всіх вас. Він дуже любив Тев'є. І я вам розкрию один секрет. У житті справді існував Тев'є-молочник. Він був маленький, худий, із чорною бородою. І в нього було семеро дочок…»
Тринадцять років у театрі «Сузір'я» з великим успіхом іде п'єса Валерія Шевчука «Сад божественних пісень», де Ступка грає роль Григорія Сковороди. У 2002–2003 pp. приймає рішення показати виставу «Буквар миру, або Розмова п'яти подорожніх о справжнім щасті битія»: «На жаль, сьогодні твори нашого класика мало знають і мало хто живе по-сковородинськи. Наприклад, в Англії і Німеччині є студентські товариства, які вивчають твори нашого українського просвітителя, письменника, поета, музиканта, філософа. А ми в суєті повсякденності проходимо повз його справді безцінні твори. У цьому році З грудня будемо відзначати 280 років від дня народження Григорія Савича, але у нас не "датська вистава". Сковородинську тему я давно хотів реалізувати на франківській сцені, але все якось руки не доходили. Взявся за Сковороду московський режисер Олександр Ануров. У сценічній версії "Букваря миру…" у нас не попурі на тему Сковороди, як було у виставі "Сузір'я", а в її основу покладено твори письменника. Це розмова про сенс життя, буття і що таке щастя. Теми вічні, і хоч як далеко зайшов технічний прогрес, але люди зобов'язані заглядати у своє серце, свою душу».
У грудні 2003 року в Будинку кіно довженківці святкують 75-річчя своєї студії. Спочатку дійство не вдається. Підводять мікрофони, ламається музична апаратура. Народ поволі прямує до виходу. Рятує ситуацію Богдан Ступка. Зачитує в супроводі симпатичних і молоденьких артисточок-франківочок капусняцький текст. Про те, що добре було б йому знятися в кіно. І щоб екрани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, укупі з «Оскаром», отримавши якого, він прикупив би віллу на Полтавщині і пофарбував у синьо-жовті кольори Довженкову студію.
У 2004-му досягає чергової висоти у фільмі режисера Павла Чухрая «Водій для Віри». Знімається протягом трьох місяців одночасно у двох картинах російських режисерів, Месхієва та Чухрая. Мотається між Севастополем, де Чухрай, та Псковом, там його чекає Месхієв. Тиждень у Криму – три дні в Росії. Потім навпаки. У «Водії…» продовжує ряд своїх негативних образів. Убирається в мундир правої, чекістської руки Хрущова – генерала Івана Серова. Він, як Берія для Сталіна, забезпечував непохитність крісла вождя. Сюжет картини – битва кланів за Кремль, у якій горить генерал, – не висмоктаний з пальця. Існує версія, що справа Пеньковського в 1962 році – містифікація ворогів Микити Сергійовича в самій КПРС. Вони таким чином зжерли вірного тілохранителя Хрущова і розчистили собі шлях до перевороту в 1964 році. Мені особисто в другій половині 70-х розповідали про те, що «розстріляний шпіон» Пеньковський вештається коридорами радянських спецслужб рум'яним і здоровим. За Серова на «Кінотаврі-2004» отримує приз «Золотий орел» за кращу чоловічу роль. Богдан Сильвестрович розкриває секрет свого перевтілення. Таким чином заносить в історичні аннали прізвище свого армійського начальника, під началом якого служив у 60-х в «ансамблі пісні та п'янки». Це майор Конусов, справжній сибіряк: «Під суворою зовнішністю приховував чутливе і ніжне серце».
Композитор Володимир Бистряков ділиться спогадами про митця: «Бадьорість духу ніколи його не полишала. Ніколи, навіть на схилі віку, я не бачив його засмученим, похмурим, розпачливим. Ця людина завжди вміла себе тримати. Досить було подивитися фільм "Водій для Віри", щоб зрозуміти суть цієї людини. Там він дуже чітко відобразив свою сутність і суть своєї натури».