Потім світ утих, зробився маленьким, камерним, чулося деренчання водопровідних труб; дощ затарабанив звичним ритмом, видуваючи в калюжах бульби. Зайшов адміністратор. Двері рипнули і зачинилися, повільно відхилилися знову, і в щілині видно: дівчина зупинилася; адміністратор опустив кругле обличчя додолу, під ним набігла калюжа води.
— Чули? — запитав адміністратор. — В Алушті зсунулась скеля в море.
Клюнов підвів погляд, пробіг стінами, — дівчина йшла вулицею, прямо по калюжах.
— Так.
Адміністратор задоволено всміхнувся.
— Знесло два будинки. Є жертви.
Дівчина стояла у проході, за спиною рівно падав дощ. Двері завищали, клацнули, відітнули простір, хол потемнів — у вікні падав дощ. Дівчина прихилилась до одвірка, притримуючи рукою сукню, половина обличчя тонула в пітьмі, і на Клюнова втупилось одне, єдине, жовте од світла з вузького більма вікна, іскристе око; і коли вона спробувала поправити зачіску, сукня впала, сховала ноги, і око дивилося в простір — між Клюновим і адміністратором.
Костя сказав:
— Вам би не завадило просохнути.
Адміністратор підвів голову. Дівчина ступила крок, і повна пітьма лягла на неї. Костя піднявся східцями, відчуваючи потилицею, спиною, як вона тихо йде позаду, — це надало йому впевненості.
Муха дзижчала у вікні, трохи просвітліло, адміністратор проводив їх поглядом, голова хилиталася, як у фарфорового болванчика. Костя обернув голову, дівчина перекинула свій погляд — через плече — двері шарпнуло протягом: циган сидів, підібравши ноги, дув у сопілку, і постать його мережилась між прозорими потьоками води.
Дівчина затуляла зграбною, тремтливою, чітко окресленою в чорне постаттю хилитання дощу за вікном. Костя навіть не сподівався на дивовижний спокій, спокій, який не давав нічого, окрім спокою, а що далі — невідомо; немає різниці, невідомо, де б ти був, — і то набагато краще, ніж лежати в зопрілому ліжку, краще, ніж говорити дозволені речі з недозволеними людьми, вибирати між містами і країнами ті два метри, що навіки заспокоять; а вона дарувала не надію, і зовсім не впевненість, просто вся її істота по первісному, по дикому первісному, вигранювала, прокреслювала межу і давала на все безглуздя відповідь.
Костя підняв повалений стілець, спалахнула блискавка, не зронивши і слова, він попорпався у валізі, дістав піжаму, одірвав етикетку, і подав піжаму дівчині.
Дівчина одхилила двері шкафи, і він побачив тільки повні литки, і як мокра одіж мертвим крилом падала на стілець.
— Коньяк, — Костя налив у ґрановану склянку. — Піду поставлю каву.
Вона на знак згоди опустила очі. І Костя так і не зрозумів її настрою.
На третьому поверсі його обдало духотою, сонно літали мухи, кроки відбивалися в кінці коридору; вікна не пропускали сонця, затулені важкими, зеленими портьєрами. Він глянув в одне вікно, де сходилося червоним шумовинням пустирище, потім в інше: море ряхтіло сірим, і тільки рожевий, тонкий як голка, вогонь маяка пробивався крізь шаленість стихії.
На кухні, з високою стрільчастою стелею, він запалив вогонь, і на кілька хвилин занімів, споглядаючи сині язики полум'я. Поставив кавозаварника. Повертався коридором, вгрузаючи ув слизьку пітьму; дощ вже відходив од моря, і все більше, щільніше падав на селище; коридором повзали тіні, а за дверима, де від протягу деренчав номерний знак, Клюнов почув голос, — тонкий, мовби жіночий і мовби дитячий. Голос тягнувся, вихоплювався, здавалося, інколи, що то вищить вітер, але в бабахканні дощових крапель голос набирав настирливо потужної інтонації і чітко крив безладдя, гамір навколишнього. Клюнов потягнув дверну ручку. В залитій електричним світлом, без вікон, кімнаті сиділи двоє старих, закутані у клітчастий плед, поперед них хлопчик із блідим, навіть синюшним, обличчям, читав уголос, як читають у школі, врочисто, затинаючись, не вникаючи у зміст.
Старі повернули голови, хлопчак не знав куди подіти книгу, завовтузився, хотів жбурнути її під ліжко, але дід з бабою разом зірвалися на ноги, перехопили товстий фоліант, переплетений у шкіру із золотом і засунули його під плед. Костя ще постояв у проході, вибачився, зіславшись на те, що переплутав кімнати, і подався довгим коридором, блукаючи від нерозгаданого трепету, а потім зрозумів, що то була просто Біблія, і тому старі злякалися, ясна річ. Але терпке, як оскомина, почуття роздирало його з кожним кроком, і він знову, поминувши двері своєї кімнати, подався на третій поверх, зупинився, відтак почув голос хлопчика, тягучий, плаксивий, надривистий, і вочевидь — той не хотів читати, бо раз у раз затинався, і тоді старі сердито сикали на нього. Врешті Костя постукав у двері, зайшов, і старі по-страусиному попідтягували голови.
— Я вибачаюсь, хотів би у вас попрохати…
— Ні! — різко вставила своєї стара.
— Чому ж, ви приходьте, — перебив її дід, усміхнувся білозубо. — Правда, ви можете приходити і слухати.
Біля кімнати Костя дивувався, чому так поступив, але вже прочинилися двері, і обридливо пішло перед очима, шарудів дощ, і не видно було неба. Тільки в пам'яті мовби фотокартка — перекошене, зелене від злості та жаху обличчя хлопця.
Дівчина, схилившись над люстрою, розчісувала волосся. Коли він увійшов, вона підняла з напівтемряви очі, не зронила й слова, продовжувала робити своє.
Клюнов затупцювався на місці, димів кавозаварник; дівчина сиділа спокійна, рука, зламана в лікті, лежала проти вікна на синій скатертинці, — вітер подув, вода за вікном здибилася, і мокрі голуби лопотіли об шибку.
— Каву?
— Так, — голос у неї йшов десь із грудей.
Мокрий голуб на підвіконні, шматок неба, зів'яла квітка у карафці. Дівчина пила маленькими ковтками коньяк, — голова випірнула з темряви, і на Костю пахнуло теплом жіночого тіла. Шамротіла вода, дівчина попивала коньяк, вітер кресав дахами, дощ вирунами ходив дорогою, де під піддашшям сидів циган, склавши по-турецьки ноги і грав на сопілці; вода струменіла у ванній, нежива вода, і Костя бавився спочатку її рукою, витонченою, з синіми каналами жилок і червоними нафарбованими нігтями; порепана шкіра на пучках намацувала артерії на шиї, вузлики між пахвами; відтак вона одкинулась на спину, заголивши округлі коліна, і він побачив перед собою чорніючі долоні, м'які, принадливі, Клюнов навіть устиг подумати: коли він відчував таке востаннє в житті. У пам'ять одразу врізалося, недомальованим штрихом упнулося межи бровами, запало складкою: як хилитався на краю даху дикий кущ глоду, як перед ним вискочили двійко молодих, налитих грудей, раптово його проковтнула млівота, і він отямився тоді, коли під ним розляглося м'яке, податливе жіноче тіло, і він намагався вхопити білу, химерну округлість, що розпливалася і збиралася до купи, і ловив соковиті, налиті кров'ю вуста, з опущеними кінчиками; потім вона зірвалася і була далеко, — вдарила в повітрі тугими, чорними зміями кіс, упала на живіт, і Костя топився у м'якому вигині спини: застрахавшись, сам не знаючи чого, але манило, вабило, розгойдувало утіхою: засмагле золотаве лоно з трикутником волосся, тріпочучі, брунатні соски; дощ припускався ще більший, мокрий голуб на підвіконні, і Костя наздогнав її десь на тому краю, далеко, обхопив шию руками, що аж хряснула, але тихий стогін покрив усе, — він упнувся їй в губи, і дівчина спокійно, м'яко лягла під нього, та по миті вирвалася і побігла кімнатою, і він бачив з напівморока, як очі її бігають по його плечах, дужій спині.