79
Відпочивши кілька днів в хижці заклиначки вітру, жрець Ерікал відчув, що набрався достатньо сил, щоб супроводжувати стару до Віндгеда. Мешканці містечка зацікавлено розглядали його. Ерікал розумів, що колір його волосся і шкіри відрізняється від їхніх, а риси обличчя явно видають у ньому ішаранця, але місцеві, очевидно, не знали, як виглядають ішаранці. Ерікал намагався ніяк не підкреслювати свою відмінність від них. Рибалки, власники таверн і ремісники просто зійшлися на тому, що він родом з якихось далеких країв.
Сетор, міський голова, порозвішував сплутані рибальські сіті на стояки біля води і тепер ретельно розбирав та лагодив мотузки, з яких вони були сплетені. Ерікал запам'ятав цього чоловіка, бо той був головним у групі рятівників, що знайшли його на кам'янистому березі. Сетор майже кожен день проводив у морі на своєму рибальському човні, проте раз на тиждень виділяв кілька годин на те, щоб перебирати, розплутувати й ремонтувати свої сіті.
Ерікал і Мистія, повертаючись до її хатини на мисі, зупинилися поговорити з міським головою. Сетор підняв брови, розглядаючи чужинця.
— Ти досі нічого не згадав?
— Лише кілька якихось картинок, ото й усе. — Ерікал відвів погляд. — Жодних деталей. Я певен, що моє старе життя не було дуже вже цікавим.
Міський голова смикнув за один з кінців сітки, що збилася в тугий клубок, і йому нарешті вдалося її розплутати. Він провадив далі доброзичливим тоном.
— Тоді ми самі вигадаємо відповіді, щоб це більше не було таємницею.
Жрець відчув у повітрі легеньку, мов серпанок, божкиню, що ніжно торкалася його зсередини, випромінюючи енергію любові. Ерікал знав, що ніхто з місцевих не в змозі помітити її.
— З нетерпінням чекатиму, що ви придумаєте, — відказав він з усмішкою.
Стара заклиначка вітру дала йому нести провізію, яку купила в місті: пакунок борошна й дві цибулини, а ще пару ножів, які вона нагострила на точильному крузі. Сама Мистія несла мішечок свіжих зелених мідій, які, повернувшись додому, збиралася загорнути в морські водорості і потім запекти на вугіллі.
У відкритому морі, вдалині від невеликої міської гавані, Ерікал побачив рибальські човни, що відходили для риболовлі подалі від берега, туди, де водилися косяки сріблястих риб. Із корчми на березі долинали гучні співи, хоча був лише полудень.
Ерікал був зачудований тим, що бачив. Ця земля так сильно відрізнялася від Ішари! Верховний жрець Кловус змусив людей повірити, що старий світ — це спустошений край, позбавлений магії, де безбожники ведуть жалюгідне похмуре існування. На свій подив, Ерікал зрозумів, що йому подобаються ці люди.
Він збагнув, що місцеві жителі зовсім не зобов'язані були рятувати його. Що Мистія не зобов'язана була давати йому їжу й притулок, лікувати його рани. Мешканці Віндгеда не виказували якоїсь упередженої ненависті до ішаранців, як він очікував. Натомість вони жили своїм життям і переймалися своїми повсякденними справами.
Його божкиня була зараз дуже далеко від своїх вірян і тієї сили, якою живили її їхні щирі пожертви, проте Ерікал відчував, що божественна сутність теж полюбила це місце. А ще жрець дуже зрадів, відчувши, що вкрай ослабла божкиня потроху стає сильнішою.
Ерікал і заклиначка вітру попрощалися з міським головою, і той повернувся до розплутування своїх сітей. Але не встигли вони рушити далі, як міський дзвін ударив на сполох. Сетор підняв погляд від сітей і занепокоєно поглянув на море.
— Невже шторм? Небо чисте.
Ерікал пробігся поглядом по узбережжю, потім глянув углиб суші і побачив на півночі клуби диму.
— Он там щось горить!
— Може, трава на пагорбах. — Сетор побіг до дерев'яної будівлі міської ратуші, що була не більшою за звичайний будинок.
Ерікал і старенька поспішили за ним.
— Моє останнє передбачення показало якусь небезпеку, — сказала Мистія, — проте я не знаю, що воно таке.
Якийсь селянин зі скуйовдженим від швидкої скачки волоссям влетів у містечко на старому борозному коні й закричав:
— До узбережжя наближаються вороги. На нас напали! — Старий коняка під ним натужно хрипів, бо його, схоже, ще ніколи не гнали з такою швидкістю, і сам селянин теж виглядав знесиленим, хапаючи ротом повітря. — Я привіз дині, як раптом побачив дим. Вороги напали на садиби!
Сетор зажадав, щоб той розповів детальніше, що він бачив, і селянин, намагаючись віддихатися, швидко залопотів.
— Вони прийшли пішки. Самі волохаті, як звірі. Нищать все підряд! Вони вбили Чілсона і його дружину, вирізали їхню отару, підпалили хату. Я бачив це з-за кам'яного паркану і думаю, що нападники теж побачили мене. Тож я перерізав посторонки, залишив свій віз та дині, скочив на коня і поскакав сюди, щоб попередити вас усіх! — Його голос тремтів.
Ерікала пройняв озноб, бо він точно знав, про кого говорить цей селянин.
— Їм вдалося вижити. Шторм розметав кораблі, але деякі з них могло викинути на берег. — Прийнявши рішення, він заговорив голосніше. — Вони спалять і пограбують усі села на узбережжі.
Сетор з інтересом глянув на нього.
— То тепер ти згадав?
— Дещо... цього досить, — зізнався Ерікал. — Вони безжальні. Вони не знають пощади. Це гетррени. — Він ковтнув. — З Ішари.
Стара заклиначка вітру зі здивованим виразом обличчя обернулася до нього.
— Гадаю, ти можеш розповісти нам набагато довшу історію.
— Так, можу, але зараз для нас головне підготуватися до нападу. Я не знаю, чи зможемо ми протистояти їм. Я бачив, як б'ються гетррени. — Він вказав жестом навколо себе. — Віндгед — не військовий табір. У вас є зброя, солдати, охорона? Як ви можете захистити себе?
Сетор гірко розсміявся.
— У нас є рибальські сіті та весла. — Він замовк, насупившись. — А ще в нас є багато човнів! Ми повинні вивезти наших людей у море, де ці нападники їх не дістануть.
— Якщо місто буде порожнім, вони все спалять і знищать, — зауважила Мистія.
— Зате люди залишаться живими, і це краще, ніж дозволити їм усім загинути на вулицях міста.
Сетор широким кроком рушив до пристані, голосно скликаючи людей. На причалах замайоріли сигнальні прапори, підняті на високих жердинах, а рибальські човни, що були неподалік у морі, стали повертатися назад до гавані Віндгеда.
Упродовж кількох наступних годин до міста прибігло ще кілька переляканих втікачів, які кричали про наближення страшних варварів. Одна стара жінка навіть приїхала верхи на козі, б'ючи її п'ятами в боки, щоб та бігла швидше.
Слухаючи розповідь за розповіддю, Ерікал зрозумів, що близько півсотні гетрренів рухаються по дорозі, що йде вздовж берега, і грабують всі будинки, що трапляються їм на шляху, підпалюють поля, вбивають худобу — тобто завойовують нові землі.
Міський голова збирав городян, щоб посадити їх на човни і вивезти у море. Один похмурий старий рибалка пришкутильгав із саморобною милицею, якою розмахував у повітрі.
— Ця штука досить гостра. Я можу залишитися тут і бити нею нападників.
— Вони вб'ють вас, — зауважив Ерікал.
— Цілком можливо, — відповів кульгавий чоловік і знову ткнув милицею у повітря. — Але, може, спочатку я прикінчу кількох з них.
Міський голова повів його до човнів, що стояли біля пристані.
— Я б волів, щоб ти залишився живий і згодом допоміг з відбудовою міста. Сідай у човен, в морі ти будеш у безпеці.
Якийсь чоловік підганяв поперед себе трьох дітей, прямуючи до човнів, які готувалися до відплиття. Деякі люди втекли до пагорбів, щоб там сховатися від нападників-гетрренів, а інші тим часом нашвидкуруч готувалися боронити Віндгед з тим, що було під рукою.
— Вони будуть тут за годину!
Мистія стояла, дивлячись на воду.
— Я не попливу в море. У мене є хатина на мисі, і я залишуся там. Може, тобі варто піти зі мною і захистити мене. — Вона підняла свій тканий мішечок. — Хтось має допомогти мені з'їсти ці мідії.
Небо на півночі затягнуло димом, схожим на страхітливі чорні плями. Ерікал відчував радше тривогу, аніж страх, і, коли ці почуття змішалися в його душі, він відчув, як усередині нього здіймається хвиля божественної сили, якою він може скористатися навіть тут, вдалині від дому.