Її незриме єство розлетілося на крихітні часточки, які, мов краплинки туману під променями ранкового сонця, розсіялися в повітрі й опустилися на землю.
Можливо, подумав Ерікал, вона трохи наповнить своєю магією цей втомлений старий світ.
80
Рухаючись вузькими гірськими дорогами та ледь помітними стежками, перетинаючи просторі долини, Колланан і Ласіс мчали назустріч армії Лютих. Колл ще ніколи в житті не гнав Шторма так сильно, навіть тоді, коли він нісся додому після того, як виявив крижаних Лютих у містечку Лейк Бакал, де вони заморозили на смерть всіх мешканців. Він ніколи не зможе забути тіло маленького хлопчика, вкрите льодом і снігом, його маленьку ручку, що стискала різьблену дерев'яну свинку...
Це був не Бірч, а, мабуть, один з його друзів, якого в одну мить заморозили безжальні крижані Люті...
Тепер Колл мав нове свідчення того, що Бірч живий! Раніше він двічі намагався врятувати хлопчика і обидва рази зазнав невдачі, а його спроби тільки роз'ярили крижаних Лютих. Коллу ніяк не вдавалося відігнати від себе образ прив'язаної до дерева Тафіри, якій перерізали горло мстиві воїни Лютих.
Чи можна було сподіватися, що Бірч зможе вижити серед них?
Колланан, хоч і зневірившись у цьому, ніколи не здавався остаточно, але разом з тим не бачив жодної можливості визволити свого онука. Однак тепер у нього знову з'явилася іскра надії. Якщо він увірветься до табору Лютих, то йому, можливо, хоча б вдасться побачити Бірча востаннє.
Поруч з королем скакав Ласіс. Вони зрідка зупинялися, щоб напоїти коней зі струмків, а самі їли, не сходячи з сідла, і відпочивали не більше години щовечора. Колл, якби міг, не зупинявся б, доки б не впав із сідла, а Хоробрий був такий міцний, що міг би їхати взагалі без зупинок, проте вони слідкували за тим, щоб не загнати до смерті коней. Попереду на них чекала ще довга подорож, а потім вони мали зустрітися віч-на-віч із Лютими.
— Я битимуся разом з вами, мій королю, — мовив Ласіс, — і захищатиму вас до останнього подиху. Мій найголовніший обов'язок — врятувати Бірча й зберегти йому життя. — Він провів пальцями по тонкому білому шраму на шиї. — Але якщо буде така можливість, я збираюся вбити королеву Онн за те, що вона зробила зі мною.
— Шкода, що її можна вбити лише один раз, — відказав Колланан, знаючи, що безсердечна королева винна у вбивстві Тафіри не менше, ніж Мандан та його підступні охоронці. Як багато загинуло рідних і близьких йому людей, і разом з ними щоразу вмирала якась частина його душі.
Вони натрапили на величезне військо швидше, ніж цього очікували. Крижані та піщані Люті сунули по землі нестримним потоком, прямуючи до гір Хребет дракона. На заході сонця двоє чоловіків піднялися на вершину пагорба і побачили розлогий військовий табір, у якому Люті зупинилися на нічліг.
Затінивши очі долонею, Колл оглядав ряди воїнів, тисячі й тисячі представників древньої раси. Він помітив розкішне шатро, що виділялося серед інших наметів та куренів, і зрозумів, що саме там розташувалася їхня королева.
— Іншим разом, — міркував вголос Колл, дивлячись уперед, — я, може, й став би прислухатися до голосу розуму. — Він витягнув свій бойовий молот і, тримаючи його перед собою, оглянув уламки димчастого скла, що вкривали його поверхню. Він поклав його на плече, готовий рушати. — Але не зараз.
Ласіс затиснув реймер на зап'ясті і викликав схожий на смолоскип полум'яний клинок. Кивнувши один одному, чоловіки пустили коней галопом і помчали до величезної армії Лютих.
Тихенько сидячи біля намету Кору, Бірч слухав, як всередині королева обговорює воєнні плани зі своїми магами та воїнами. Мамула приніс йому їжу, і хлопчик мовчки кивнув на знак подяки. Багато маленьких істот снували по всьому табору або шукали собі їжу десь серед пагорбів. Дотримуючись обіцянки, Кору залишила їх у спокої, і мамули, знаючи, що їм нічого не загрожує, слідували за армією.
Військо крижаних Лютих, вирушивши із засніженої північної пустки на південь, подолало довгий шлях, що пролягав через Нортерру, і дісталося Баннрії, а тепер об'єднана армія Лютих повернула на північний схід, де вдалині виднівся скалистий гірський хребет. Бірч їхав у бойових санях, і протягом усього походу не стикався з якимось труднощами. Він був ситий, йому було достатньо тепло, і тепер він був більш впевнений у тому, що йому вдасться вижити, ніж тоді, коли королева Онн знущалася з нього або взагалі не звертала на нього уваги. Кору іноді навіть розмовляла з хлопчиком про те, що вона планує робити і як вони розбудять дракона в горах. Бірч не знав, якою буде його доля, якщо це станеться.
День за днем він мовчки їхав на передку саней, вдивляючись у незнайомі пейзажі і намагаючись вгадати, де саме вони зараз їдуть. Бірч мав багато часу на роздуми й спомини, але тепер він принаймні більше не відчував страху. Кору, здавалося, вважала його якимось талісманом, свого роду оберегом.
Після тривалих обговорень у наметі королеви маги Аксус та Ілон звелися на ноги, щоб розійтися по своїх справах, а Кору тим часом зручно вмостилася на хутряних подушках. Вона спостерігала, як біля входу в намет Бірч жадібно поглинає їжу, і щойно він з'їв останню ложку, мамула забрав у нього пусту миску і зник.
Раптом табором прокотилися крики. Почувши їх, хлопчик подивився на ряди наметів, на загони для ауґів та вовкоконей, що були зроблені нашвидкуруч та стояли окремо, і побачив яскраве світло в густих сутінках на краю великого табору, полум'яний меч, який ні з чим не сплутаєш, — реймер Хороброго! Розхвилювавшись, він схопився на ноги.
— Що це? — зацікавлено спитала Кору.
До намету королеви прибіг розвідник і, поспішно вклонившись, доповів хриплуватим голосом.
— Чужинці, моя королево, людина і напівкровка. Вони в'їхали прямо в табір і, схоже, зовсім нічого не бояться.
— Не бояться? Чого ж вони хочуть? — запитала Кору.
Двоє магів стояли поруч з королевою у своїх кольорових шкіряних мантіях, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається, і розмірковуючи, що це може означати. Воїн-розвідник, явно розвеселившись, відповів.
— Вони вимагають зустрічі з вами, королево Кору.
У Кору вирвався смішок.
— Вимагають?
— Один з них каже, що він король Нортерри.
Серце Бірча закалатало. Його дідусь!
— Я знав, що він прийде.
Кору глянула на хлопчика, потім стенула плечима.
— Приведи їх сюди.
Колланан, в душі якого вирували гнів і бажання помсти, гордовито сидів у сідлі на своєму Штормі. У його руці був бойовий молот, а Ласіс тримав напоготові свій тріскучий реймер. Люті настільки зневажали людей, що навіть не роззброїли чоловіків, коли ті проїжджали через їхній переповнений табір. Колл відчував вагу своєї зброї, посиленої димчастим склом, і знав, наскільки смертоносною вона може бути. Він сподівався, що йому випаде бодай найменша нагода помститися королеві, і надіявся, що зможе хоча б мигцем побачити Бірча.
Ласіс тримав реймер, мов смолоскип, очолюючи процесію. Коли вони наблизилися до великого шатра, Хоробрий вигукнув:
— Король Нортерри!
Крижані та піщані Люті, не вважаючи за потрібне виявити хоч якісь знаки поваги, просто дивилися, вдаючи незацікавленість, як повз них проїжджають вершники.
Колланан, напружений і зосереджений, важко дихав, а його зір почало застилати червоне марево, проте він, не зупиняючись, їхав далі.
Попереду він побачив королеву крижаних Лютих, вона стояла перед ними, висока, холодна і прекрасна, випромінюючи неабияку силу. По боках від неї стали двоє магів, один в іржаво-червоній мантії, інший — у синій. Озброєні воїни-Люті розташувалися кругом, готові захищати її, хоча королева виглядала так, ніби їй не потрібна охорона.
Проте Колланан майже перестав звертати на всіх них увагу, щойно він побачив Бірча, який підійшов до королеви ззаду. Хлопчик змужнів і дуже схуд, але він був живий. Його, схоже, не мучили і не кривдили. Короля охопила невимовна радість.