Ґлік сягнула рукою в кишеню своїх подертих штанів, знайшла там синє перо Арі, яке пташка втратила, коли Люті спробували поцілити в неї стрілами. Нажаханій ска ледве вдалося втекти, після того як вона доставила таємне послання від королеви Пенди. Ховаючи руку від наглядачів, Ґлік погладила м'яку пір'їнку. Її серце й досі відчувало Арі. Одного дня Ґлік і всі ці нещасні в'язні знайдуть спосіб стати вільними.
Вкриті синцями і вкрай виснажені раби гарували під розсіяними променями ранкового сонця, добуваючи обсидіан із сплюндрованої магією землі, їм дозволяли використовувати зубила, кайла, дерев'яні молотки та клини, щоб розколювати застиглі калюжі маслянистої непроглядної темряви, після чого, обмотавши руки шматками тканини, вони носили уламки обсидіану до возів, що стояли неподалік. Ґлік стільки разів різала руки об ці уламки, що її шкіра була вкрита густою сіткою зі струпів і шрамів. Щоразу, коли кров з її ранок торкалася гострих, мов лезо, країв димчастого скла, у розум Ґлік потоком линули образи й видіння, які душили її й доводили до межі божевілля.
Воїни Лютих, сидячи верхи на масивних рептиліях і тримаючи в руках списи, пильнували в'язнів. Маг Івун важко походжав поміж людей, рявкаючи на них, щоб працювали швидше, а інші Люті час від часу роздавали трохи теплуватої води та іноді — шматки їжі.
Чет, Хоробра і товаришка Ґлік, працювала завзято, черпаючи сили радше в гніві, ніж у страху. Піщані Люті вважали, що всі викрадені ними люди радо долучаться до їхньої справи, як би викрадачі з ними не обходилися. Якщо Люті нібито були вищою расою, творцями людства, Ґлік не розуміла, чому вони такі тупі.
Ауґа притягнув порожній віз до ділянки, де велися розкопки, і похмурі робітники понесли до нього уламки димчастого скла, складаючи їх на дно воза. Ця бригада пропрацювала тут багато тижнів поспіль і вже відправила чимало вантажів магічного обсидіану королеві By, проте чорна рівнина все одно здавалася нескінченним його джерелом, велетенським шрамом на поверхні цих земель.
Під час стародавніх воєн Лютих тут було величезне поле бою, місце однієї з найкривавіших битв двох рас. Саме тут Ґлік бачила видіння: армії Лютих у розкішних обладунках, довжелезні шеренги ауґів і вовкоконей протиборчих сил. У центрі цієї долини розкинулося велетенське місто, де видатні маги створювали магічні машини, химерну зброю та дивовижні пристрої для боротьби з Оссусом. Але натомість Люті атакували одне одного. Маги в обложеному місті пустили в хід свою таємну зброю, викликавши потужну магію, призначену для вбивства великого дракона. Ця неймовірна й страшна сила спустошила всю долину, знищила незліченні тисячі людських солдатів, армії обох рас Лютих, а також ціле місто, залишивши тільки розплавлене й напоєне кров'ю скло, просякнуте магією.
Тепер, стоячи навколішки перед озером димчастого скла неправильної форми, Ґлік приготувалася вдарити по ньому киркою, яку тримала в руках, але раптом відчула запаморочення, намагаючись відігнати видіння, що маяло на периферії її зору і десь у глибинах розуму. Всередині кола. Поза колом.
Воїн-Лютий направив свого ауґу до Ґлік, і вона почула звук важких кроків рептилії.
— Ти. Працюй.
Ґлік машинально підняла кирку й удала, що продовжує добувати скло. Несподівано поруч опинилася Чет.
— Я їй допоможу.
Хоробра, нахилившись, вдарила киркою по поверхні димчастого скла. Від удару пішли нерівні тріщини, і вони вдвох стали діставати чорні уламки. Дівчина-сирота вдячно кивнула товаришці.
Обличчя Чет було вкрите синцями, на щоках і шиї виднілися струпи. Вона вовком глянула на воїна Лютих, що нависав над ними.
— Ми всі працюємо вже з останніх сил. Хіба ви не достатньо нас покарали?
— Ні, — відказав Лютий. — Ніколи не буде достатньо.
Після невдалої спроби втечі кілька днів тому з полоненими обходилися жорстоко. Декількох в'язнів було вбито, а кілька охоронців-Лютих загинули від рук втікачів. Полонених оточили, когось побили, а потім урізали пайку, але водночас вимагали, щоб вони видобували стільки ж димчастого скла, як і раніше. Ґлік, коли їй доводилося ковтати, щоразу відчувала в роті смак пилюки й крейди. Вони з Чет віднесли зібрані уламки обсидіану до возу та склали їх на інші шматки скла.
Маг Івун уважно подивлявся на робітників і оцінював, як швидко зростають стоси чорного скла у возі, нагадуючи Ґлік пасічника, що стежить за своїм вуликом.
— Коли віз наповниться, ви отримаєте свою пайку води та їжі.
Чорнороби, піднявши голови, з недовірою глянули на мага. У Ґлік забурчало в животі від самої лише згадки про їжу. Чет сердито зиркнула на Лютого.
І тоді Івун здивував їх.
— Вам знадобляться сили для подорожі. Ми залишаємо це місце. Королева By наказала мені повернутися до головного табору в каньйонах, де вам дадуть іншу роботу. Я наберу іншу групу робітників і відправлю їх сюди з магинею Горавою. — Він тримав свою висохлу руку біля грудей, але схожа на клішню кінцівка все більше марніла. Усихання, схоже, посилювалося, через те що маг втратив багато своєї магії.
— То ми вирушаємо додому? — не вірячи своїм вухам, радісно запитав один з робітників.
— Не додому! — гаркнула Чет. — Нас просто відправляють з однієї в'язниці в іншу.
— Ви існуєте для того, щоб виконувати все, чого забажають Люті, — заявив Івун. — Якби не ми, вашу расу ніколи б не було створено.
— Не чекайте від мене вдячності, — пробурмотіла, відвівши погляд, Чет.
Ґлік побачила, що над ними кружляє ще кілька ска, щасливих і вільних.
Дівчина подумала про Арі і сповнене надії повідомлення, яке Пенда надіслала їй через діамант «сльоза матері» на комірці ска. Пенда пообіцяла своїй названій сестрі, що спробує врятувати їх. Як-небудь.
Для самої Ґлік це була тоненька ниточка надії, але коли в людини немає нічого іншого, то й неможливе здається більш імовірним. Вона намалювала коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком».
Немає нічого неможливого, і вона переживе ще один день. Всі вони зможуть знайти вихід.
9
Коли Адан у супроводі загону вартових Стяга дістався Феллстаффа, він, здавалося, мав би відчути полегшення, побачивши міцні зовнішні стіни та величний замок, який здіймався в найвищій точці старого міста. Але з наближенням до головної брами ставало все очевиднішим, що над столицею Нортерри висить, немов дим, пелена скорботи.
Хоча Сінан тримав прапор високо, рухаючись на чолі кавалькади, люди не вибігали їм назустріч, щоб привітати Адана. Селяни працювали в полях, збираючи врожай пшениці, або зривали пізні фрукти в садах, але частенько поглядали нишком на міські мури та вдивлялися вдалину, наче готові будь-якої миті кинутися тікати.
Новина про прибуття короля Адана із супроводом швидко досягла міста, і охоронці на стіні подали їм знак заїжджати всередину. Ласіс, Хоробрий його дядька, виїхав їм назустріч і коротко кивнув на знак поваги.
— Королю Адане, ви прибули в непрості часі. Ходімо, я проведу вас у донжон, але не можу обіцяти, що Колланан вас прийме.
Занепокоєння Адана посилилося.
— Чому він зможе мене не прийняти? У нас нагальні новини.
— Вже надто багато нагальних новин. — Ласіс відвів погляд, наче якась невидима тверда рука стиснула йому серце. — Королева Тафіра мертва, її вбили Люті. На одне з наших міст напав конаґ Мандан. У нас війна з двома ворогами.
Почувши його слова, капітан Ельціор скрикнув у розпачі. Адан, пришпоривши коня, рушив уперед.
— Розкажи нам детальніше по дорозі до замку.
Адан дізнався про загрозу з боку крижаних Лютих, коли побував тут востаннє, але історія, яку розповів Ласіс, вразила його до глибини душі. Поки їхні коні ступали по вимощених вулицях міста, Адан мовчки розмірковував над розповіддю Хороброго, знаючи, що новини, які він привіз, зроблять ситуацію ще складнішою.
На подвір'ї обслуга замку займалася своїми справами з похмурою зосередженістю. Під час попередніх візитів Адан часто спостерігав, що слуги розмовляли поміж собою, коли прали одяг у баліях або чистили овочі. Тепер же ті, що не були зайняті замковими справами, билися на палицях і дерев'яних мечах, намагаючись підготуватися до майбутніх битв. Всі поводилися, як полохливі олені, що бояться кожної тіні, в якій може причаїтися хижак.