Якщо вони все ще їхні вороги...
Ті четверо піщаних Лютих могли ще не знати, що їхня королева By переможена, що об'єднані армії Лютих рушили далі до Хребта дракона і більше не воюють з людьми.
І хоча військовий загін відправився в похід за наполяганням Ґлік, сама вона почувалася вкрай стривоженою. У животі крутило, наче вона з'їла забагато пекучого перцю. Відчуваючи емоції хазяйки, Арі часто спурхувала з її плеча і кружляла над їхнім загоном, вишукуючи небезпеку. Завдяки своїм дивним і незрозумілим видінням Ґлік знала, що найбільша небезпека криється в темній магії, яка просочується крізь застиглі озерця димчастого скла.
Помітивши її стурбований вираз обличчя, Пенда сказала:
— Ми зробимо це без кровопролиття, якщо вийде. Я розповім Лютим, що сталося, і, сподіваюся, вони звільнять бранців.
Ґлік важко зітхнула.
— А якщо вони тобі не повірять?
— Може й повірять.
До них під'їхала Чет.
— Повірять. — Хоробра рушила вперед, її могутня постать зараз майже нічим не нагадувала ту брудну полонянку з табору Лютих, якою вона була ще не так давно.
Оскільки в народу утауків, до якого належала Пенда, це було звичайною справою, вона взяла дитину з собою в подорож. За допомогою перев'язу з міцної тканини вона прив'язала немовля до себе, і Оук було цілком затишно в дорозі. Ґлік не була здивована, адже по крові маленька дівчинка теж належала до племені утауків. Окрім вартових Стяга, Пенда взяла в похід молодого зброєносця Гома, щоб той допомагав їй доглядати за немовлям. Його брат Сінан був серед солдатів, які їх супроводжували.
Рівнина Чорного скла притягувала до себе Ґлік, і вона не могла опиратися цьому поклику. Це було щось таке, що вона мала дослідити, мала ще раз побачити на власні очі. Вночі, коли вони спали під відкритим небом, а її ска влаштувалася на гілці над її головою, їй снилися дивні сни, і вона ледь не потонула в заплутаних, приголомшливих видіннях: загрозливі тіні, примружені очі, темні й зловісні обриси вкритого лускою чудовиська, що виринає з-під землі.
Дівчина-сирота боялася не за себе, а за майбутнє, за утауків, за весь світ... і за крихітку Оук, яку вона вже вважала своєю сестрою.
Поки загін долав шлях до рівнини Чорного скла, Пенда прислухалася до шепотіння сухих трав, до вітру, що свистів у вухах та куйовдив її волосся, і думала про свого батька.
Знову опинившись під чистим небом, скачучи верхи на своїй гнідій кобилі після кількох тижнів, проведених в стінах Баннрії, що захищали мешканців міста протягом тисячоліть, вона відчула себе вільною. Пенда випросталася в сідлі, підняла обличчя до пухнастих хмар і широко розкинула руки. Заплющивши очі, вона ніби відчувала присутність батька, він, здавалося, був скрізь.
Коли Пенда побачила всіяну квітами галявину, яку перетинав дзвінкий і чистий струмок, вона зрозуміла, що батькові тут сподобалося б. Вона глянула на Ґлік, і її названа сестра, схоже, одразу зрозуміла, про що вона подумала. Вони обидві намалювали коло довкруж своїх сердець. Пенда оголосила зупинку. Чет і вартові Стяга, не ставлячи жодних запитань, просто зупинили своїх скакунів.
Пенда зійшла з коня і, відкривши свою сідельну сумку, дістала з неї великий шкіряний мішок. Коли вона торкалася його, її пальці поколювало. Це був прах її батька, зібраний після спалювання його тіла на великому вогнищі на центральній площі Баннрії, розтертий у порошок і ретельно запакований.
— Тут він возз'єднається з землею.
Чет урочисто кивнула.
Пенда пішла з мішком уперед, тримаючи його з боків і послабивши зав'язки на горловині. Арі кружляла над головою, мов провісниця вшанування пам'яті.
Зупинившись на березі струмка і слухаючи дзюрчання води, Пенда сягнула рукою в мішок і підкинула жменю пороху в повітря.
— Повертайся в небо, яке ти завжди любив, батьку. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.
Вітер розвіяв дрібний попіл, який, розлітаючись, на мить зблиснув у повітрі, а Пенда тим часом набрала другу жменю пороху і кинула його в струмок. Крихітні порошинки затанцювали на поверхні води, і їх віднесло вдалину бурхливою течією.
— Повертайся до води, прохолодної та освіжаючої. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.
Ґлік теж узяла трохи пороху в жменю і висипала його в струмок.
Пенда, тримаючи напівпорожній мішок з обох боків, струснула його, висипаючи сірий попіл на квіти й трави на лузі.
— Повертайся до землі, до всього, що зростає та живе і що так тішило тебе. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.
Вона заплющила очі й опустила голову. Ґлік стояла поруч, по її обличчю струменіли сльози.
— Я сумуватиму за тобою, батьку Орр, — сказала дівчинка.
Пенда намалювала коло довкруж серця і згорнула порожній шкіряний мішок.
Через два дні Ґлік побачила знайому місцевість, і в неї стало важко на серці. Дівчина їхала поруч із Чет, шукаючи компанії Хороброї, а Арі сиділа на плечі своєї хазяйки.
Чет невідривно дивилася вперед, і вираз її обличчя був напружений.
— Я ніколи не хотіла повертатися сюди, але принаймні зараз це мій вибір.
— І мій, — відповіла Ґлік. — Хоча лише до деякої міри, бо цього разу є чого боятися.
— Ми звільнимо в'язнів, не хвилюйся, — запевнила її Хоробра, але не в'язні були джерелом тривоги Ґлік.
Відправлений на розвідку солдат прискакав назад до загону, викликавши хвилю занепокоєння серед вершників.
— А що невільничий табір? — запитала Пенда. — Ти бачив наглядачів і в'язнів?
— Я зробив усе можливе, щоб мене не побачили, але можу сказати, що табору там немає, самі лише руїни. Місце виглядає покинутим.
— Я хочу побачити це на власні очі, — сказала Чет, пускаючи коня риссю.
Коли вони, подолавши підйом, ступили на глянцево-чорну пустку, Ґлік затремтіла. Потім вона заплющила очі.
— Кра, тут було вивільнено стільки магії, що від неї ґрунт і кістки спеклися, перетворившись на обсидіан.
Королева Пенда зітхнула, дивлячись на жахливий краєвид, який відкрився перед ними. Вона ніколи тут не бувала.
— Я теж відчуваю цю силу. Ви обидві прожили тут кілька тижнів?
— Це навряд чи можна назвати життям, — буркнула Чет. — Ми працювали. — Вона вказала туди, де вони добували обсидіан на сплюндрованій рівнині. Старі залишки вогнищ і декілька дерев'яних стовпчиків, що залишилися від загонів для ауґів, дозволяли зрозуміти, де утримували в'язнів.
У лункій порожнечі, що, здавалося, аж дзвеніла, Ґлік помітила вдалині серед чорних скель три постаті — то були Люті, а поруч стояли їхні ауґи. Вона впізнала магиню і двох воїнів піщаних Лютих.
— А де ж усі інші? — Вона боялася найгіршого.
— Наших сил має бути більш ніж достатньо, — зауважила Чет, озирнувшись на стрій вартових Стяга. Хоробра разом з королевою поїхали вперед, назустріч трійці Лютих. Ґлік слідувала за ними. Арі, обурено клацаючи та цвірінькаючи, злетіла з її плеча. Позаду, тримаючи стрій, їхали солдати, демонструючи всім своїм виглядом силу, а крихітка Оук залишилася з Томом.
Ґлік упізнала магиню Гораву, яка повела з десяток в'язнів на роботи в долину Чорного скла незадовго до того, як у невільничий табір в каньйоні увірвався рятівний загін. Зараз ця лиса й сухорлява жінка сиділа на руїнах того, що колись було табором. Вона згорбилася у своїй іржаво-червоній шкіряній мантії, вкритій рунами, у яких тепер, схоже, не було й крихти сили. Горава мовчки втупилася у затверділі калюжі обсидіану, блискучі плями чорного скла серед кам'яних уламків. Двоє воїнів Лютих стояли неподалік, виглядаючи зломленими й розгубленими, як встигли помітити королева Пенда та її супутники, поки скакали до них.
Ґлік обвела поглядом долину, вкриту розтрощеним обсидіаном, пам'ятаючи, що тут мав бути ще один охоронець і біля десятка нещасних людей, яких відправили сюди добувати димчасте скло.
Коли Пенда наблизилася, один з воїнів Лютих випростався, тримаючи в руці зазубрений спис із кістяним наконечником, ніби не бажав показувати, що люди можуть його налякати. Інший вартовий виглядав зовсім приголомшеним.