— Я — Ішара! — видихнула вона з останнім подихом, падаючи в божественний вихор, що одразу ж підхопив її.
В Ілуріс не було відчуття, що вона здається. У тому, що вона робила зараз, не було визнання власного безсилля й відмови від боротьби. Просто зливаючись з божком, вона ставала сильнішою, ставала чимось більшим.
Новий божок прийняв її в себе, поглинув її і завдяки цьому став ще могутнішим. Її згасаюча свідомість вливалася в зростаючу божественну сутність, живила її, спрямовувала її — і саме так Ілуріс здійснила своє призначення.
Вона була Ішарою. І Ішара була сильною.
Семі, опинившись у центрі подій, які мали змінити весь світ, почувалася так, ніби її серце та її думки їй не належали.
Тепер, коли Ілуріс зійшлася у протистоянні зі своїм головним супротивником, новий божок, їхній захисник, божественна істота, яка врятувала їх від підступних злодіянь верховного жерця, ставав все сильнішим. Юне божество ніби досягло зрілості, стало ясніше видимим та більш страхітливим, немов зазнало якихось внутрішніх перетворень. Стара емпра линула до нього, випромінюючи дивну впевненість, проте вона, вже майже безтілесна, розсіювалася на очах. Ілуріс, відтоді як прийшла до тями в підземеллі, виглядала блідою й змарнілою і здавалася майже невагомою, ніби зітканою з клаптиків туману, проте Семі бачила, що її наставниця стає дедалі сильнішою, — достатньо сильною, щоб вирвати владу у жерців.
Семі молилася про настання цього дня, адже вона хотіла врятувати Ішару. Однак тепер, коли Ілуріс занурилася в божественну сутність, яка набувала все більшої могутності, і почала танути в ній, у серці дівчини спалахнула тривога.
— Ні, ще ні! Ви маєте залишатися сильною.
Семі в розпачі спостерігала, як божество охопило Ілуріс, повністю огорнуло її. Літня жінка простягнула до нього руки, заплющила очі і просто віддалася плину невидимої сили, що підхопила та увібрала її в себе. Ілуріс розчинилася в обіймах божка, а її постать стала ледь помітною тінню всередині пульсуючої нестримної сили.
Семі відчула це серцем. Зв'язок усе ще був сильним — ні, навіть сильнішим. Ілуріс і досі була тут, як і божок. Семі відчувала їх обох усередині себе, поєднаних з нею... силу Ішари, долю емпри та віру всього народу.
Дівчина почула навколо себе оглушливий гамір: звідусіль лунали крики, зойки, радісні вигуки. То були не лише звуки юрби на площі перед Маґніфікою, а й усі думки та емоції, що вирували, вириваючись назовні, всередині самих божків.
Однак Семі не поділяла загальну радість та піднесення, сама вона відчувала смуток. Єдине, про що вона могла зараз думати, — це про те, що Ілуріс більше немає. Вона не померла, проте змінилася назавжди, ставши частиною божества. Раптом божок, поринувши вгору, хлинув на дівчину незримою хвилею, і Семі відчула тепло, заспокійливий аромат, невидиму присутність Ілуріс. Злившись із божеством, їй вдалося зробити його сильнішим, чого поранена емпра у своєму старому тілі зробити не змогла б.
Семі розуміла: хоча Ілуріс і вийшла з коми, вона не зцілилася повністю. Вона чіплялася за життя лише з почуття обов'язку. А тепер вона зробила свою останню пожертву — віддала всю себе, щоб зміцнити нового божка, щоб дати йому більше шансів перемогти в боротьбі з величезною серепольською сутністю, яка підкорялася порочному жерцю Кловусу.
— Ні, — простогнала Семі, і з грудей у неї вирвалося тужливе зітхання. — Ні!
Тим часом верховний жрець швидко спускався сходами Маґніфіки, а серепольський божок линув одразу ж за ним. Раптом Кловус одним стрибком опинився перед Семі та Восом, загрозливо височіючи над ними, і ще могутнішим його робила неймовірна божественна сила, яка, грізно ревучи, здіймалася за його спиною.
Семі, безстрашно кидаючи жерцю виклик, вигукнула йому прямо в обличчя:
— Я — емпра! Я — Ішара, і ми повернемо собі цю землю.
Вос вихопив меч і став поруч із Семі як її вірний захисник, а його червоний плащ розвівався в нього за спиною.
Інші жерці, що зібралися на сходах храму, щось викрикували, але Семі не чула їхніх слів. Кричали й міські охоронці, деякі з них все ще залишалися на боці верховного жерця Кловуса.
Раптом цілий дощ стріл засвистів навколо Семі та Воса. По них стріляли лучники! Майже всі стріли, підхоплені вихором, створеним її божком, просто закружляли в повітрі, мов легенькі соломинки, не заподіюючи жодної шкоди. Проте одна стріла влучила Восу в груди, глибоко увійшовши в плоть. Скрикнувши від болю, він поточився, з рани пішла кров.
Семі миттю повернулася до нього, відволікаючись від своєї головної і єдиної мети.
— Восе!
Каптані впав, вчепившись у стрілу, а Кловус кинувся вперед і схопив молоду жінку. Семі викручувалася й боролася, як колись навчилася цього на небезпечних вулицях Прірарі, але верховний жрець виявився напрочуд сильним. У руці він тримав гострий, мов бритва, кинджал, яким зазвичай проливали жертовну кров. Жрець притиснув лезо до її горла, і холодне вістря впилося в шкіру Семі. Один швидкий змах клинком — і він уб'є її, проливши її кров на каміння перед храмом. І тоді його божок поживиться її силою, а її власний — стане меншим і слабшим.
— Тепер з цим нарешті покінчено! — Сиплий голос Кловуса був схожий на шипіння змії. — Якщо ти контролюєш цього божка, накажи йому здатися, змусь його зникнути. Божок храму Маґніфіка зробить Ішару сильною. — Він ще сильніше притиснув кинджал до її горла. Дівчина звивалася, намагаючись звільнитися, але не могла вирватися з його рук. — Або я просто вб'ю тебе зараз і так покінчу з усім цим.
Тим часом два божества, живлячись розбурханими емоціями власних вірян, надималися одне напроти одного, і на храмовій площі закипав шалений вир вже готової спалахнути битви.
89
Вирушивши в гори, Ґант і Ондер їхали всю ніч, намагаючись триматися торгового шляху, який лише де-не-де був розчищений після виверження гори Вада. Місця ледь вистачало для того, щоб могли проїхати двоє вершників. У місячному світлі коні пробиралися повз повалені дерева, а час від часу звертали на манівці, щоб оминути гірські обвали, і піднімалися все вище й вище, наближаючись до перевалу.
Ондер часто кидав погляд на бугрувате обличчя Ґанта, але вони обоє мовчали. Хоробрий жодним чином не виказував презирства чи зневаги до хлопця через його руну забуття або через його минуле боягузтво. Ґанту, схоже, взагалі не було діла до Ондера, і він майже не звертав уваги на присутність юнака поруч із собою.
Поки вони просувалися до перевалу, Ондер тихо пообіцяв собі, що він виправиться, що він зміниться. Невже всю долю людини визначає одна-єдина помилка? Він відмовлявся з цим змиритися.
Нарешті перед самим світанком, у темряві, настільки густій, що вони ледь бачили дорогу, Ґант здивував його, сказавши:
— Я був у Конвері тієї ночі, коли ти отримав татуювання. Ми зустрілися в святилищі пам'яті після того, як зовсім стемніло. Ти постав перед іншими Хоробрими, і ми вислухали розповідь про твоє боягузтво в Міррабаї. Ти сам у цьому зізнався.
Ондер відчув себе так, ніби всередині нього раптом звили гніздо щури.
— Ти був там? Я не пам'ятаю тебе.
— Звісно, ні, бо саме так діє руна забуття.
Молодий чоловік мовчав, ідучи вперед і просто слухаючи, як цокають кінські копита по кам'яній дорозі. Соснова гілка чиркнула йому по плечу, на мить злякавши його.
— То ти... ти хочеш, щоб я тепер тебе покинув?
— Я від самого початку не хотів, щоб ти їхав зі мною. — Трохи помовчавши, Ґант заговорив знову, але його тон змінився. У його голосі не чулося ні зневаги, ні злості, він звучав безпристрасно, просто викладаючи факти. — Я бився багато разів, стикався з багатьма небезпеками... а також робив багато помилок. Я помилився, ставши зобов'язаним Хоробрим такого порочного чоловіка, як лорд Кейд. Чи слід мене зневажати довіку через той помилковий вибір?
— Ні, — прошепотів самими губами Ондер, однак у темряві інший Хоробрий не бачив його. — Ні, — промовив він голосніше.
— То хто я такий, щоб звинувачувати тебе?