— Яке людям діло до Кура? — напосідав Колланан, відчуваючи досаду й гнів. — Не він нас створив. Не він врятував нас. Після того, як Люті зруйнували світ, нашій расі довелося виживати самотужки. І ми чудово впоралися.
Кору відвернулася від нього, ніби вона більше не мала наміру бачити ні його, ні Бірча.
— Ви залишаєтеся? — запитала вона через плече. — Можете подивитися. Хлопчик, можливо, захоче побачити все, що тут відбудеться.
Королева Кору подала сигнал, і маги запрацювали зі своїми величезними механізмами, вливаючи енергію в крижані лінзи. Руйнівна зброя спрямувала в гори ще більші потоки магії.
Усе військо Мандана вирушило в похід, і сам він знав, чого від нього очікують, знав свої обов'язки конаґа. Але хай він і очолював справжню армію Співдружності, ідучи верхи в пишному королівському вбранні, у підбитому хутром парадному плащі і з мечем при боці, насправді він знав, що не готовий до всього цього.
У глибині душі Мандан розумів, що більше не може покладатися на Уто, зрадника і вбивцю Уто... але Уто — це все, що він мав. Він почувався так, ніби його тягнуло в різні боки, рвало на шматки, проте він силоміць нагадував собі, що він — конаґ. Мандан пошепки повторював собі ці слова знову й знову, намагаючись вчепитися хоча б за це.
Похмурий Хоробрий їхав поруч, ніби тим самим знову засвідчуючи свою вірну підтримку, навіть якщо Мандан більше не міг вірити йому. Мандан більше нічому не міг вірити.
Єдине, в чому він був певен, — це те, що Адан і Колланан виступили проти нього. Вони стали його ворогами, вони зібрали армію для походу на Конверу. Навіть якщо він не вірив, що Уто по-справжньому служить йому як вірний зобов'язаний Хоробрий, він був упевнений, що Судерра й Нортерра виступили проти нього. Його брат і дядько розіслали свій мерзенний указ, і тепер він, конаґ Мандан Повелитель кольорів, поведе свою армію до перемоги і розгромить бунтівників.
Це був його обов'язок як конаґа.
Прослуживши стільки років наставником Мандана, Уто розумів його, як ніхто інший... Він їхав поруч з конаґом і, здавалося, читав його думки.
— Наша армія розгромить ворожі сили. Ми знищимо королів-зрадників, і всі їхні піддані знову засвідчать вірність вам, мій конаґу. — Уто помовчав, а потім додав: — Як і я.
Мандан подумав про свою картину битви при Янтоні, де були зображені розкидані на землі тіла переможених бунтівників... згадав, як він уявляв себе на коні, високо підносячись над битвою, уявляв, як розмахував мечем, вбиваючи всіх, хто посмів не скоритися йому.
— Чи довго триватиме бій, перш ніж вони здадуться? — запитав Мандан.
— Не довго, якщо їм стане розуму, мій конаґу, — відповів Уто. — Я ретельно навчав вас битися на мечах, і ви дуже вправно володієте клинком. Ви переважаєте будь-якого ворога, з яким можете зіткнутися. — Після деякого вагання він додав. — Але я захищу вас.
Мандан торкнувся руків'я свого меча і несподівано відчув запаморочення. Уто давав таку саму обіцянку Конндуру Хороброму і все одно вбив його. Мандан різко вдарив коня п'ятами, змушуючи його скакати швидше, наче це могло допомогти йому втекти від образів убитого батька, які раптом наринули на нього.
Позаду сотні солдатів нестримним потоком сунули вперед, долаючи шлях через перевал. Дорога звивалася й петляла серед гір, роблячи різкі повороти, аж поки не вивела його армію до сідловини перевалу, звідки відкривався чудовий вид на західний схил Хребта дракона.
Мандан очікував побачити там два невеликі війська, що стали табором в передгір'ї, строкату групу бунтівників, яких потрібно розбити. Натомість він побачив величезну бойову силу, набагато більшу, ніж він розраховував. Тисячі піших і кінних воїнів, вози з припасами та ряди наметів, над якими майоріли прапори Судерри й Нортерри.
Він також побачив ще одну неймовірну військову потугу, щось нелюдське. Це були ніколи досі не бачені істоти в металевих обладунках, одні — в холодних біло-блакитних тонах, інші — в сяючих мідно-золотих. Деякі з них сиділи верхи на страхітливих звірах, а інші зводили дивовижні машини. Вони жбурляли в гори магію, від якої тремтіла земля.
Мандан ахнув.
— Це... це Люті! — Він ошелешено уставився на величезну армію, яка виявилася зовсім не легендою, а реальністю, і в нього по шкірі поповзли сироти. — Це Люті, — повторив він, і його голос упав до шепоту, а його армія тим часом з гуркотом проходила повз нього, долаючи перевал.
Уто глянув на нього, а потім кинув лютий погляд вперед, ніби не бачачи внизу чужинців.
— Ми знаємо нашого ворога, — сказав він. — В атаку!
92
Безпорадно розпластавшись на землі, королева By, на яку ніхто не звертав уваги, скаженіла від безсилля. Гнів у глибинах світу пульсував під нею, то була темна енергія, яка одночасно могла нести руйнування і відновлення.
By відчула, як її руки знову сіпнулися, і це викликало в неї здивовану посмішку. Їй довелося пережити довгий, сповнений мук період. By була переможена, осоромлена й принижена на очах у свого народу. Кору наказала своїм воїнам волочити її за собою разом з армією лише для того, щоб і далі її мучити, щоб постійно нагадувати піщаним Лютим, що їхню колись славну королеву остаточно повергнуто.
Але й сама королева-узурпаторка виявилася дурепою, бо не вбила її одразу. Цей позірний вияв співчуття чи бажання якомога довше насолоджуватися помстою і стане причиною її погибелі.
Тепер, коли Кору та всі її Люті були цілковито поглинуті пробудженням дракона, By, зціпивши зуби, величезним напруженням волі змусила ноги рухатися. Їй вдалося зігнути їх в колінах, а потім зрушити з місця. Її руки ворухнулися.
Неподалік король Нортерри сперечався з Кору, так ніби був здатен якимось доводами переконати її відмовитися від виконання призначення Лютих. By згадала, як цей бородань разом з Аданом приїздив до її палацу в пустелі. Тоді Колланан просив її про допомогу в боротьбі з крижаними Лютими, тому вона відправила Кво долучитися до них... і її брат загинув. Адан убив його.
А цей кволий людський дітвак, Бірч, посмів стверджувати, що вбив королеву Лютих, і тому By має остерігатися його. Її губи скривилися від натуги, а хребет вигнувся дугою. М'язи напружилися, сповнені енергії, готові вбивати.
Це тривало досить довго.
Отримана By рана ззаду в шию була дуже важкою, її хребет був перебитий легендарним списом Дар — це, поза всяким сумнівом, стало б смертельним ударом для будь-якої людини і спричинило б каліцтво для будь-якого напівкровки. Але вона була піщаною Лютою, до того ж королевою, і By володіла неймовірною силою зцілення, притаманною Лютим, глибокою магією, що пронизувала її кров, шкіру, кістки.
Протягом усього того часу, поки її тягнули за собою, нехтуючи нею, вважаючи слабкою, безпорадною й непотрібною, By поступово — о, дуже й дуже поступово — відновлювала свої сили і здатність рухатися. Вночі, коли світло вогнищ згасало, вона смикала пальцями, потроху згинала руки, ворушила ступнями.
Пролунали горни та бойові крики. Люті й люди зрушили з місця, готуючись до великої битви, якщо дракон все ж з'явиться.
І саме в цю мить, поки Кору командувала магами, змушуючи їх виконувати свою волю, поки ця сука повернулася до неї спиною, By одним різким рухом підвелася зі своїх ношів, використавши всю енергію та силу, які їй вдалося відновити. Вони не чекали від неї цього...
Колланан все ще був поглинутий необхідністю переконати Кору. Для людей це був останній шанс перед початком безжальної війни, що зруйнує увесь світ.
Обмірковуючи, що ще він може сказати, щоб переконати королеву Лютих, Колл краєм ока помітив, як By ворухнулася на землі. Її коліна смикнулися вбік. Спираючись на руку, вона хутко скочила на ноги. Якимось чином у її пазуристих руках опинився довгий ніж. Королева Кору стояла до неї спиною.