А ще — випалив татуювання.
Страшний, нестерпний біль пронизав усе його тіло — біль, якого він ще ніколи досі не відчував. Тон похитнувся, моргаючи, намагаючись позбутися червоних спалахів перед очима. Він змахнув рукою, відчуваючи, що магія, наче готова вибухнути розігріта пара, піднімається всередині нього. І наступної миті його гнів, його знання, його усвідомлення вирвалися з нього нестримним ураганом магії. Його магії.
Він обрушив на Дженну сліпучо-чорну силу, важку, мов кам'яна стіна.
Десь у своїй свідомості він бачив і відчував тільки згорнуту в спіраль незбагненну масу, з якої виринали чорні луски та довгі ікла. Він почув розкотисте, сповнене злоби ревіння рептилії. Здавалося, з нього самого вивергалася якась первісна несамовита лють.
Неймовірна руйнівна сила розтрощила кожну кістку в тілі Дженни, скрутила і зім'яла її, перетворивши на суцільне місиво з м'яса, крові та уламків кісток.
Тон відкинув її зі свого шляху і, похитуючись, побрів далі, але за кілька кроків упав на коліна, притискаючи долоні до обгорілого обличчя.
Елліель давила реймером з усіх сил, намагаючись протистояти тиску реймера свого заклятого ворога, але, не витримуючи напруження, у неї почала підгинатися в коліні нога. І хоча Хоробра билася відчайдушно, Уто був сильнішим. На його обличчі застиг вираз абсолютної зосередженості, ніби він, мов стіною, відгородився від несамовитого гніву, який міг зробити його слабшим. Уто сприймав Елліель як перешкоду, яку треба усунути, як пляму, яку треба стерти.
Вона пам'ятала, що цей чоловік і Кейд зробили з нею. Для скоєного ними не могло бути ні розуміння, ні прощення. Вона мусить здолати Уто. Але, навіть коли вона спробувала ще сильніше тиснути на нього своїм реймером, він зумів рубонути її мечем. Елліель лише в останню мить встигла ухилитися від його удару. Вона не може дозволити йому перемогти!
Раптом вона почула, як за її спиною заволав від болю Тон, і, різко обернувшись, встигла побачити, як він біжить до неї і... як Дженна б'є його в обличчя вогняним клинком. Елліель закричала.
Тим часом Уто, зловісно вищирившись, уже навис над нею. Побачивши, як упав Тон, він здійняв свою зброю для смертельного удару, але Елліель зібрала всі свої сили напівкровки, всі свої відновлені спогади, всі болючі кривди, яких заподіяв їй Уто. Понад усе на світі їй потрібно було опинитися зараз біля Тона, і вона, закричавши у нестямі, завдала блискавичного удару Хороброму. Елліель рубонула реймером по сталевому клинку, відкинувши його назад, і при зіткненні метал меча нагрівся до помаранчевого сяйва. Уто вдалося відбити реймером її несамовиту атаку, а наступним своїм ударом він спробував розрубати її навпіл.
Краєм ока Елліель побачила, що Тон захитався, а потім упав на коліна. Вона повинна бути біля нього! Її розжарений полум'яний клинок яскраво спалахнув, і несподіваним ударом їй вдалося влучити по руці Уто, в якій той тримав реймер, поціливши трохи нижче ліктя, пропалюючи наскрізь шкіру, м'язи, кістки. Обрубок його руки впав на землю разом з палаючою манжетою. Реймер засичав, бризнувши іскрами, і згас.
З горла Уто вирвався утробний крик, і він сахнувся назад. Засліплений болем, він безладно розмахував розпеченим сталевим мечем, намагаючись не дати Елліель наблизитися до себе і зберегти собі життя.
Вона могла б убити його зараз, але неподалік, упавши на коліна, застиг Тон, стискаючи долонями своє обгоріле обличчя. Елліель вигукнула ім'я Тона, не в змозі думати ні про що інше, окрім того, щоб негайно опинитися біля нього, і Уто, швидко відступивши назад, зник у вирі бою людських армій, стискаючи димлячий обрубок скаліченої руки.
Елліель потрібно було наздогнати його і вбити за все, що він скоїв, — але вона знала, що зараз є важливішим. Вона кинулася до Тона.
Усе більше солдатів конаґа, не зумівши втримати стрій, безладно кидалися в атаку, високо здіймаючи мечі, розмахуючи знаменами. З несамовитими криками вони суцільним потоком врізалися у своїх супротивників, нагадуючи океанську хвилю, що розбивається об прибережні скелі.
Адану знадобилася вся його підготовка й фізична сила в жорстокому протистоянні зі своїм власним братом. Він аж ніяк не очікував побачити таку скажену ненависть на обличчі Мандана. Той бився, як одержимий, очі його оскляніли, а лице перекосилося так сильно, що його ледь можна було впізнати, ніби бездумна шалена лютість могла якимось чином затьмарити жахливе усвідомлення того, що його наставник, його зобов'язаний Хоробрий, зі звірячою жорстокістю закатував їхнього батька.
Навколо них кривавим смерчем ревіла й гуркотіла битва, а вони з Манданом, не припиняючи битися ні на мить, опинилися немов у самому центрі бурі, м'язи в них боліли, руки й суглоби тремтіли від кожного удару мечем. У повітрі стояв запах крові, багнюки, поту і страху.
Їхні клинки дзвеніли, стикаючись у повітрі, навколо летіли іскри.
— Чому ти воюєш з власним народом? — крикнув до нього Адан. — Конаґ повинен правити справедливо, а не руйнувати все довкола себе!
— Ти намагаєшся розвалити три королівства і знищити мене. — Мандан невміло, але сильно рубонув навскіс, і Адан відскочив назад. Змахнувши мечем, він відбив вістря клинка конаґа. Мандан спіткнувся, втративши рівновагу, і його повело вбік.
Знову ж таки, в той момент Адан міг би вбити його, але, завагавшись, не став.
— Тобі не потрібно все це робити, Мандане. Давай діяти разом, щоб зупинити Лютих. Хіба ти не бачиш, що відбувається довкола нас? Виведи з бою свою армію.
— Це моя армія! — заволав Мандан. — Моя армія.
— Армія конаґа, — твердо заперечив Адан, блокуючи шалений удар брата. — Наш батько ніколи б так не вчинив! Ти ж знаєш, що Уто вбив його.
Обличчя Мандана сіпнулося, наче в його голові спалахнув якийсь скажений вогонь.
— Він мусив померти, — прохрипів він здавленим, надтріснутим голосом. — Так сказав Уто.
Адан зібрався з силами, відбиваючи кожен удар брата.
— Уто зіпсував тебе. Уто зрадив три королівства. Уто служить лише собі. — Знову задзвеніла сталь. — Ти для нього лише знаряддя.
Мандан кинувся на Адана, мов дикий звір, ніби знав, що ці слова були правдою, але все одно мусив хоча б силою своєї зброї заперечити їх. Він рвонувся вперед, завдаючи удару мечем.
І Адан зустрічним ударом пронизав його наскрізь.
Гостра сталь пробила королівські обладунки, і він увігнав меч у серце свого брата.
Коли Мандан, похитнувшись, почав падати, вага його тіла потягнула меч Адана донизу. Вражений до глибини душі тим, що йому довелося зробити, Адан розтиснув занімілі пальці і випустив свій меч. Вмираючий конаґ повалився на землю, а клинок залишився стирчати з його грудей.
Усе суще, здавалося, застигло в цій нестерпно-прозорій, мов сльоза, миттєвості, завмерло в єдиній крихітній частинці часу. Навколо них вирувала без упину оглушлива битва. Ніхто ще не зрозумів, що сталося. Ніхто не усвідомлював, що конаґ загинув. Адан став на одне коліно.
— Мандане...
До нього долинув оскаженілий рев, луною повторивши це ім'я.
— Мандане!
Уто нісся вперед, мов розлючений бик, відкидаючи зі свого шляху воїнів, що билися довкола, і розмахуючи мечем — звичайним мечем. Реймера в нього не було, і Адан раптом побачив, що права рука Хороброго відрубана, а нижче ліктя в нього залишився тільки димлячий обрубок. Однак він все одно був неймовірно грізним супротивником.
Уто в одну мить подолав відстань між ними, його обличчя було сповнене люті та відчаю. Він відірвав погляд від тіла конаґа і повернувся до Адана. Одним плавним рухом він відвів свій меч назад для смертельного удару.
Адан був беззбройний, його клинок і досі залишався в тілі брата. Він не міг захиститися, проте відмовився приймати смерть. Черпаючи сили всередині самого себе, він уявив, що чує голос коханої Пенди, лепет своєї маленької донечки.
— Стій! — гримнув він владним тоном, непохитна сила якого змусила Уто зупинитися, мов від удару молотом короля Колланана.
Хоробрий не зводив з нього злобного погляду, стискаючи високо піднятий клинок.