— Тепер ми сильні, — пошепки промовила Семі до Воса, але її голос пролунав, немов грім, і всі почули сказане нею. Вона підозрювала, що її слова рознеслися по всій країні.
— Тепер ми можемо протистояти Співдружності! — вигукнув хтось із натовпу. — Тепер ми можемо здолати їх, що б вони не виставили проти нас. Ми можемо врятувати Ішару.
Деякі з вірян підхопили його слова й стали вигукувати схожі заклики. Кілька окружних жерців розправили плечі, виглядаючи готовими до бою.
— Ми теж можемо привести своїх божків!
Від цих розмов про війну Семі відчула, як її охоплює втома й смуток.
— У світі справді існує велике зло. Так, я знаю це. — Завдяки своєму загостреному чуттю вона відчувала, як темрява виринає назовні й шириться світом, — то була далека, проте все одно страшна загроза. — Але справжня небезпека для нас — це не народ Співдружності, а щось інше. Щось жахливе.
Вона побачила це у своїй уяві як чорний вогонь, що несеться по землі, випалюючи все, поглинаючи світло, розносячи отруту. Це суще зосередження зла та небезпеки загрожувало існуванню не лише Ішари, а й усього світу. Серце Семі стиснулося від тривоги.
Об'єднане божество не було страхітливим чудовиськом, яке могло вийти з-під контролю і завдати шкоди її народу. Це була її найбільша зброя, її найбільший захист... можливо, навіть сила, достатньо могутня, щоб врятувати їх усіх.
Вона підняла руки і побачила, як божок стає ще більшим, ще сильнішим, хоча навіть його первозданна могутність вже була за межами її розуміння. Він височів над велетенською пірамідою Маґніфіки, яку люди збудували своїм потом та кров'ю і яку наділили неймовірною силою завдяки своїм жертвоприношенням. Десь в глибині храму був портал з дверима заклинання і панелями з димчастого скла, крізь які божок міг виринати зі свого химерного царства в наш всесвіт.
Об'єднане божество почало крутитися, змінюючи форму, і, витягнувшись, сягнуло до самого неба, ставши схожим на скручену в спіраль грозову бурю, а потім, згорнувшись, пірнуло крізь верхівку Маґніфіки і ринуло вглиб величезного храму з усіма його дверима заклинання й димчастим склом.
Масивні кам'яні плити навколо храму затряслися під ногами. Вос схопив Семі і потягнув її через храмову площу туди, де було безпечніше. Всі окружні жерці розбіглися, повтікавши якнайдалі від храму.
Зі страшним гуркотом божок, занурюючись все глибше, зник у центрі світу... і потягнув за собою всю піраміду. Кам'яні блоки, цегла й пил здійнялися в повітря, закрутившись у страхітливих руйнівних вихорах, і їх засмоктало в бездонне провалля.
Вос і Семі, притиснувшись до стіни будівлі на краю площі, дивилися, як зникає Маґніфіка. Повітря навкруги тремтіло й пульсувало від залишків енергії об'єднаного божка. Сам він був вже десь дуже далеко.
99
Елліель, спотикаючись, бігла до Тона, а під ногами в неї двигтіла й здригалася земля. І хоча Хоробрій вдалося добігти до нього дуже швидко, самій їй здавалося, що минуло занадто багато часу.
Тон, ошелешений і розгублений, стояв навколішки, шкіра на його обличчі сильно обгоріла й сходила клаптями.
Елліель загасила вогонь свого реймера й опустилася на землю поруч із ним. Обхопивши Тона за плечі, вона пригорнула його до себе й почала легенько гойдати, і в її обіймах він хрипко закричав від страшного болю. Око на обпаленому боці обличчя було схоже на недоварене яйце, але інше його око спалахнуло темно-синім блиском.
— Елліель...
— Я тут. Я допоможу тобі вижити. Ми знайдемо спосіб вилікувати тебе.
Ніби не чуючи її слів, Тон торкнувся потрісканої шкіри, крізь яку проступала волога червона плоть. Побачене нагадало Елліель шмат оленячого окосту, який обсмажують на вогнищі, і від цього жахливого порівняння її занудило.
Раптом Елліель усвідомила, що отриманий опік знищив складне татуювання, яке блокувало спогади Тона.
Коли він заговорив, у його голосі чувся не лише сильний біль, але й не менший подив.
— Тепер я розумію... Нарешті все починає набувати сенсу. — Його дихання прискорилося. — Всі мої знання, все моє минуле було запечатане. Тепер цей бар'єр тріснув. — Він посміхнувся, і обпечена шкіра луснула, від чого кровотеча стала ще сильнішою. — Я повинен дізнатися про все. Зараз або ніколи. Саме тому я тут. Я повинен...
— Тсс..., — спробувала зупинити його Елліель, нахиляючись ближче. Сльози котилися по її щоках. — Зі мною тобі нічого не загрожує. Я можу накласти пов'язку, приготую припарки, але спершу мені потрібно забрати тебе подалі від цієї битви.
Тон, не погоджуючись з її словами, відсунувся від неї.
— Ні, не подалі від битви — мені потрібно потрапити в саме її серце. Єд... єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини. — Він повернувся, щоб поглянути на неї здоровим оком. Вираз його обличчя, не втративши рішучості, все ж трохи пом'якшав. — Я радий, що ти тут, Елліель, але в мене є місія, є мета. Я повинен зрозуміти, інакше... інакше в мене нічого не вийде. А Кур не хотів би цього.
Навколо них вирувала жорстока битва, але Елліель все одно продовжувала пригортати його до себе, віддаючи йому свою силу.
— Я люблю тебе. Ти відкрив мені цілий світ.
— Ти зробила те саме для мене, — відказав Тон. — Ти відкрила мені очі на те, що є справді важливим у житті, навчила мене відчувати. Ти щедро дарувала мені свою щиру любов. Ти показала мені, як треба цінувати життя і людей. Лютим це невідомо. Можливо, навіть сам Кур про це не знав.
Сягнувши до свого пояса, Тон витягнув із піхов ніж, і Елліель з неабияким подивом побачила, що його лезо виготовлено з димчастого скла.
— Ось що мені потрібно. Я мушу про все дізнатися.
— Димчасте скло небезпечне для тебе! Звідки в тебе цей ніж?
— З арсеналу короля Адана в Судеррі. Я подумав, що такий клинок може стати в нагоді. Просто зараз... — Він боровся з пекучим болем і, здавалося, намагався ввести себе в якийсь незрозумілий транс. Тон важко звівся на ноги, і Елліель підтримала його.
— Віддай мені ніж, — сказала вона, простягаючи руку. — Тобі не треба...
Але Тон, вивільнивши часточку своєї магії, легенько відштовхнув Елліель від себе. І хоча він зробив це максимально обережно, силі його поштовху було неможливо опиратися: Хоробра, похитнувшись, відступила назад. Тон підніс кинджал з димчастого скла до свого обличчя.
— У старих записах сказано, що руну слід видалити.
— Ні! — закричала Елліель, але не встигла його зупинити.
Вістрям обсидіанового леза Тон почав зрізати обгорілу шкіру на лівому боці обличчя.
— Я повинен знати, чого б це мені не коштувало.
Кількома рухами він зрізав хрустку шкіру, обвуглене татуювання, і на половині його обличчя тепер залишилася червона лискуча рана. Тримаючи клаптик шкіри між пальцями, він, нахмурившись, дивився на нього, ніби намагаючись прочитати сторінку пошкодженої книги.
— Шадрі казала, що я, швидше за все, не бог і не дракон, а каталізатор, або противага, або й те, й інше, або щось середнє... — Невидющий погляд його сліпого ока був спрямований кудись удалечінь; навіть повіка на цьому оці була спалена. Він кліпнув іншим оком і вражено ахнув — на нього суцільним потоком нахлинули спогади.
Навколо них зійшлися в кривавій січі ворогуючі людські армії, весь світ здригався й тріщав, але Елліель прикипіла поглядом до одного-єдиного чоловіка, якого нестямно кохала. Вона жадала знати, хто він є і як вона може врятувати його, як може повернути його собі.
Один бік його обличчя залишався прекрасним і досконалим, подібним до рис бога, що створив Лютих. І навіть попри огидну рану на іншому боці, вона не бачила в ньому ніякої потворності.
Але Тон почав змінюватися прямо в неї на очах. У його розум, здавалося, хлинули одкровення, ті знання, що досі були недоступні, але завжди зберігалися в глибинах свідомості. Елліель згадала, як з нею відбувалося те саме, після того як було усунуто дію її власного татуювання. Вона так довго вважала себе пропащою, так довго не пам'ятала, хто вона, але завжди відчувала тягар тих запечатаних спогадів.
А тепер потік нового розуміння вирував всередині Тона. Нарешті він отримав відповіді на питання, які так довго носив у собі.