Довга подорож по цих краях нагадала Елліель ті дні, коли вона була молодою паладинкою й роз'їжджала по навколишніх землях, щоб захищати людей, і вона стала розповідати Ондеру історії зі свого життя. Він слухав її жадібно, наче голодна людина, що потрапила на бенкет. Елліель згадувала ті спокійні дні, все, що було в її житті до того, як вона пішла на службу до лорда Кейда, до того, як він підмішав їй наркотики, до того, як...
Тепер у неї була інша місія.
Після війни Елліель збиралася залишитися з Коллананом як його зобов'язана Хоробра, проте король Нортерри опустив свій бойовий молот на землю, ніби сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться його піднімати.
— У трьох королівствах настав час миру й спокою, і Ласіса буде більш ніж достатньо, щоб захистити мене у Феллстаффі. — Його очі дивилися серйозно. — А от нашому новому конаґу потрібні послуги всіх доступних Хоробрих. Їдь до Адана разом з цим хлопцем.
Ондер, що долучився до них у таборі, розташованому неподалік від поля битви, так і не відновив своє минуле й свої спогади, проте він зміг повернути собі честь і зміг знову запалити реймер Хороброго.
— Для мене цього достатньо, — пояснив Ласіс, коли мова зайшла про колись знеславленого чоловіка. — Я знову вважаю його Хоробрим.
Елліель подумала про жахливі облудні звинувачення, з якими їй довелося жити після того, як їй нанесли татуювання на обличчя, згадала, як шахтарі в Скрабблтоні дурнувато витріщалися на неї, вірячи розповідям про те, що вона повбивала дітей в нападі кривавої люті. Вона кивнула молодому чоловікові.
— Ми служитимемо конаґу як Хоробрі.
— Світу потрібно більше Хоробрих, — мовив Ласіс. — Ми повинні цінувати кожного з них.
Вони поїхали до столиці через Хребет дракона. Але спочатку Ондер повів Елліель до навчального селища, де майстер Онзу тренував своїх учнів.
— Уто зганьбив нас усіх, і народ Співдружності має побачити, хто такі справжні Хоробрі. — Він потер татуювання на щоці. — Я бачив обидві сторони життя Хоробрих і розповім людям свою історію.
Елліель добре зналася на тренуваннях, але не мала наміру займатися ними у віддаленому селищі.
— Після звірячих злочинів, вчинених Уто, цим учням потрібно нагадати, що таке істинна честь Хороброго. Ми можемо навчати їх не лише веденню бою, а й усьому, що лежить в його основі. — Похитуючись у сідлі, вона посміхнулася. — Я не думаю, що багато хто забув про це.
Ондер пам'ятав таємні лісові стежки і привів Елліель до тренувального селища. Там вони побачили, що дерев'яні будиночки давно покинуті, а в стайні немає коней. Їм вдалося знайти запаси їжі, кілька мішків вівса і невелику бочку, в якій було трохи старих яблук. Вони напилися води зі струмка, переночували на голих дерев'яних ліжках, а наступного дня вирушили до найближчого містечка, щоб порозпитувати місцевих про вихованців Онзу.
— Мій батько пішов битися з Уто і загинув. — Засмучений Ондер повісив голову. — Але він залишив після себе багато учнів. Ми можемо створити спадок, зробивши з них Хоробрих.
Вони знайшли дітей Хоробрих — ті, як виявилося, жили серед городян. Деякі з них були в ранньому підлітковому віці, уявляючи себе вже дорослими, а менші діти були жвавими та бешкетними. Вони виконували хатню роботу, а також проводили тренувальні бої, як учив їх наставник Онзу. Дивлячись на цю групу завзятих дітей та підлітків, Елліель бачила за їхніми рисами, що вони нащадки напівкровок Лютих. Вона також бачила, що всі вони стануть справжніми Хоробрими.
Зібравши юних учнів, Елліель звернулася до них.
— У Конвері тепер новий конаґ. Ми з Ондером будемо його зобов'язаними Хоробрими, і нам знадобиться багато учнів. Співдружності потрібно стільки Хоробрих, скільки ми зможемо підготувати — якщо ви готові до цього завдання. Поїдете з нами?
Вона обвела поглядом заповзятих юнаків і дівчат. Всі вони слухали її із сяючими очима і, почувши запитання, одразу ж погодилися.
— Тоді вирушаємо в Конверу, і там ми зробимо вас справжніми Хоробрими.
Елліель поглянула в чисте небо, кліпаючи від яскравого сонячного світла, і їй здалося, що вона побачила спалах золотих крил.
110
Повернувшись додому у Феллстафф, король Колланан дивився на своє місто з особливим трепетом і почуттям вдячності. Стіни, міцні й надійні, витримали випробування часом. Він дивився на жваві вулиці, крамниці й ринки, на міські квартали, де люди діловито снували серед будинків, на великі сім'ї, що працювали й жили разом. Селяни привезли пізній осінній врожай, а містяни готувалися до зими, яка після всіх останніх подій могла виявитися не такою вже й страшною.
Під'їжджаючи до замку, Колл дивився на великий донжон, на нову черепицю, яку він допомагав вкладати на похилому даху не так давно... але відтоді, здавалося, минула вже ціла епоха.
Повітря стало холоднішим і вже відчутно пощипувало шкіру. Перший легкий сніжок кружляв у небі того дня, коли він та його військо повернулися до Нортерри. До Колланана прийшло розуміння, що прийдешньої зими не варто боятися, — вона є частиною природного порядку речей, просто холодною порою року, після якої настане весна.
У залах замку все ще панували тіні, морок і холод самотності, які не могло розвіяти навіть розпалене у всіх камінах полум'я, але замок Феллстафф вже не був таким порожнім — тепер, коли в нього повернувся Бірч.
Король сидів у великій палаті для прийомів, тронній залі, де відбувалося стільки важливих подій — тут вирішувалися питання війни і миру, звідси відправлялися в походи армії, тут дізнавалися про жахливі новини. Це був його замок, його королівство і його обов'язки. Колланан любив своїх підданих, і всі вони переносили тяготи останнього часу разом з ним.
На стіні за міцним троном з темного дерева він повісив свій бойовий молот, посилений димчастим склом. Тепер Колл не ховатиме його в бібліотеці, де зберігав його раніше як хіба що щемливе нагадування про свої молоді роки. Він сподівався, що йому ніколи більше не доведеться скористатися цією зброєю, але молот був виставлений на видноті як постійне застереження про те, що ніколи не можна втрачати пильність.
Зараз Колл не поринув у важкі роздуми, як це часто бувало з ним після втрати майже всіх рідних. Навпаки, тепер він навіть посміхався, відкинувши всі інші думки і з втіхою спостерігаючи за поєдинком, що розгортався перед ним. На вільному місці перед троном стояв Бірч, тримаючи в руці короткий меч, який пасував йому за розміром, і його погляд був цілеспрямованим та зосередженим. Хлопчик усе ще залишався худеньким, але тепер, коли він знову почав регулярно харчуватися, на його кістках потроху наростало м'ясо.
Посеред порожньої зали Бірч атакував Ласіса. Білявий Хоробрий з незворушним виразом обличчя підняв свій меч, а потім опустив його, відбиваючи удар хлопця, який змахнув маленьким клинком. Пролунав металевий брязкіт, коли короткий меч Бірча вдарився об сталь клинка Хороброго.
— Ти маєш використовувати проти мене кинджал, — сказав Бірч, — тоді це буде чесний бій.
— Це ніколи не буде чесний бій, хлопче, бо я — Хоробрий, — відповів Ласіс. — Крім того, по-справжньому чесні бої бувають тільки в казках. Ти повинен бути готовим битися з будь-яким супротивником — навіть зі мною.
Бірч змахнув коротким мечем і відбив кінчик клинка Хороброго, а потім піднирнув під його клинком. Колланан голосно розсміявся, коли хлопчик, рухаючись з дивовижною швидкістю, прослизнув до супротивника повз його захист. Бірч опинився достатньо близько, щоб спробувати штрикнути Ласіса в незахищений живіт. Той встиг схопити хлопця за комір і підняв його в повітря. Повиснувши, Бірч вдарив плазом клинка, злегка зачепивши нагрудний обладунок Хороброго.
— Схоже, ти єдиний, хто очікував чесного бою, Ласісе, — зауважив Колл.
Звиваючись у повітрі, Бірч усе ще намагався здобути перемогу. Поглянувши на трон, Ласіс поставив хлопця на підлогу.