— Тут є магія. Я це відчуваю. Я тягну її...
Складки прорізали її обличчя, вона ще більше нахмурилася. Королева стиснула кулак і притисла його до чола. Кров продовжувала текти, але реймер не активувався.
— Він не працює, — сказала вона роздратовано. — Реймер поламаний.
— Його власник мертвий, — зауважив Бірч. — Королева Онн перерізала йому горло, залишивши реймер у себе як сувенір. Я... я був тоді тут.
Слова хлопчика не справили на Кору жодного враження. Вона зняла манжету й підняла її.
— Очевидно, їй не подобається чиста кров Лютих. Можливо, для цієї магії потрібна саме мішана кров. — Вона відкинула реймер убік, і той дзенькнув, вдарившись об крижану стіну.
До кімнати вбігли мамули з тарелями їжі, і в Бірча аж забурчало в животі. Йому вже давно слід було поїсти, тож він, підхопившись на ноги, взяв собі їжі, не питаючи дозволу. Королева й не зауважила цього.
За якусь мить до кімнати без запрошення увірвався мускулистий воїн-Лютий. Сміливості йому додавав гнів. Це був Іррі. На ньому була блакитна нагрудна броня та сріблясті лускаті рейтузи. Два ножі з криги і страхітливий на вигляд крюк звисали з його пояса, ніби він підбирав зброю саме для цієї зустрічі.
Бірч відчув водночас злість і страх. Тепер у подертій ковдрі йому раптом стало жарко.
Обурена Кору наказала Іррі зупинитися.
— Ці покої більше не належать моїй матері, і тебе сюди не кликали. Якщо я вирішу взяти собі супутника, то надам перевагу комусь... не вживаному.
Іррі не відреагував на образу. Широко розставивши ноги на крижаній підлозі, він насмішкувато глянув на мапу, яку Кору викарбувала на кризі. Крапля крові впала з її зап'ястя на лід поблизу зображення Феллстаффа.
Від вигляду крові поруч з домом його діда в Бірча по спині пробігли сироти. Його бабуся мертва. Невже попереду ще більше кровопролиття?
— Крижані Люті скоро вирушають на війну, Кору, — почав Іррі. — Але я попереджаю тебе...
— Королева Кору, — відрізала вона, немов рубонула клинком.
Іррі буркнув щось, що нібито мало бути словом «королева», і продовжив:
— Королева Онн пробудила наші армії від заклинального сну, щоб ми могли повбивати піщаних Лютих. Наше призначення — знищити їх, а не укласти з ними мир.
— Я візьму наших двоюрідних братів і сестер, які пішли хибним шляхом, — відказала Кору, — до мого війська, щоб ними керувала я. Після того, як я вб'ю їхню королеву, побачимо, скількох ще знадобиться знищити, але я воліла би зберегти їх для майбутньої битви з Оссусом. Не забувай про наше істинне призначення.
— Якщо ти не даси нам убити значну їх частину, то, можливо, твої крижані Люті не підуть за тобою як за королевою. Багато хто вже ставить під сумнів твоє правління.
— Багато? Скажи мені, хто це, і я сама їх уб'ю, — гримнула Кору, а тоді додала уїдливо. — Ти, Іррі, звісно ж, не один з них? Ти, звісно, мій найвірніший крижаний Лютий.
Іррі відвів погляд.
— Я не можу заперечувати, що Онн мертва. І я знаю, що ти вбила її.
Кору чекала його подальших слів, а коли він замовк, додала:
— Я вважатиму це твоєю присягою на вірність. А тепер більше не говори мені про марне вбивство могутніх воїнів, хай вони крижані чи піщані Люті. Я сама билася з драконом, а тому знаю, з якими випробуваннями ми зіткнемося в битві з Оссусом. Воїн повинен зосередитися на істинній меті.
У нашій битві проти великого дракона буде пролито стільки крові піщаних Лютих, що це задовольнить навіть тебе.
— Ти не уявляєш, що мене задовольнить, — пробурчав Іррі і залишив покої королеви, не чекаючи на це її дозволу.
Коли він пішов, Бірч зітхнув з полегшенням. Люті не вважали вартими їхньої уваги ані його, ані мамулів, які стояли, тримаючи тарелі з їжею.
Кору, повернувшись до мапи на крижаній підлозі, продовжила планувати свою війну. Мамули поставили їжу біля неї, але вона не звернула на неї уваги. Бірч схопив ще одну таріль і сховався в кутку, намагаючись стати невидимим, як він навчився робити поруч з королевою Онн.
13
Вперше у своєму житті учитель Онзу був стривожений тим, що він більше не може довіряти іншим Хоробрим. Його розуміння всесвіту похитнулося, коли він побачив у диму реймера, як насправді було вбито конаґа Конндура, і коли він дізнався, як низько пав Уто. Його розум відмовлявся повірити в існування Хороброго, який зрікся власної честі. Онзу почувався так, наче світ раптом нахилився, і тепер він намагався заново віднайти рівновагу в ньому.
Онзу сподівався, що Уто єдиний, кому не можна довіряти, проте як він тепер міг бути впевнений у цьому? Багато Хоробрих були готові долучитися до війни помсти, і вони відгукнулися на заклик Конвери. Уто був зобов'язаним Хоробрим конаґа, якого всі вони заприсяглися захищати.
Коли Онзу рушив на коні крізь ліс, повертаючись у тренувальне селище, слідом за ним ішов Ондер, запилений і втомлений, але сповнений надії. Знеславлений Хоробрий мав би пам'ятати цю дорогу, адже він багато років тренувався в селищі під керівництвом свого батька. Але молодий чоловік нічого з цього не пам'ятав — через руну забуття. Навіть такі прості спогади з тих часів, коли він був Хоробрим, було відібрано в нього.
Двоє чоловіків рухалися швидко. До сідла коня вчителя була приторочена торба з провіантом, а ще один мішок ніс на плечах Ондер. Спочатку він засипав учителя питаннями.
— Як я можу допомогти? Що ви хочете, щоб я зробив? — Ондером рухала не допитливість — він був мало не в розпачі. — Як вас звати? Скажіть, будь ласка.
Нарешті учитель поглянув униз на хлопця зі свого сідла.
— Мене звати Онзу. Колись ти знав це.
Молодий чоловік відповів йому безтямним поглядом, тож учитель просто поїхав далі. Серце майстра пронизав біль від розуміння того, що його власний син не пам'ятає його.
Онзу бачив, що юнак сповнений каяття і разом з тим збитий з пантелику. Ондер вважав себе хорошою людиною та достойним бійцем. Він не міг змиритися з тим, що він — боягуз. Але ніхто не в змозі зрозуміти свою справжню природу, поки не потрапить у критичну ситуацію. У Міррабаї молодий Хоробрий не витримав випробування, коли вони з Уто протистояли божку. Тоді Ондер втік. І те, що тепер він цього не пам'ятав, нічого не значило.
І все ж, побачивши біль, порожнечу й жагу діяти, що переповнювали душу сина, учитель Онзу мимоволі відчув дещицю жалю до хлопця. Можливо, його знеславлений син зможе хоча б частково спокутувати свою провину. Доручення, яке він збирався дати Ондеру, було йому цілком під силу, і ніхто не стане заважати йому це виконати.
Підопічні Онзу, яких він тренував у глухому селищі, завжди були напоготові. Дозорці в лісі одразу помітили наближення чоловіків. І якщо вчителя всі знали, то чужинця з татуюванням — ні. Онзу почув умовлені трелі удаваного пташиного співу серед густих крон дерев. Пташині крики його учнів звучали, можливо, надто штучно, але знеславлений Хоробрий нічого не помічав. Поглинений своїми думками, Ондер, опустивши голову, важко брів уперед.
Прихована стежка серед опалого листя стала помітнішою, і незабаром посеред букового лісу відкрилася галявина, на якій виднілося декілька будиночків та місце для тренувань. Діти зібралися на околиці селища, очікуючи повернення свого вчителя, — нетерплячі, зацікавлені, деякі стривожені. Кілька учнів працювали в саду. Найстарший хлопець, Ріґґ, стояв на варті, в одній руці тримаючи тренувальну палицю, а в іншій — справжній короткий меч. Онзу вдоволено відмітив, що Ріґґ та інші учні були готові до бою, якщо в цьому виникне потреба. Вони уважно розглядали новоприбулого, який мав риси Хороброго-напівкровки, проте не був одягнений, як вони.
Найстарша дівчина, Вітора, вийшла вперед і спитала:
— Що це в тебе на обличчі?
Учитель Онзу втрутився, перш ніж його син встиг відповісти.
— Краще сподівайся, що сама такого ніколи не отримаєш! Це руна забуття, знак ганьби. Цього чоловіка звати Ондер. Будучи Хоробрим, він явив страшне боягузтво, тому група Хоробрих покарала його цим знаком, стерши спадок і спогади.