Тепер учні поглянули на Ондера так, наче то був гній, що прилип до їхніх черевиків. Зганьблений юнак похилив голову.
— Мені шкода. Я не пам'ятаю. Але я... — Він, схоже, прийняв якесь рішення і підняв голову, щоб зустрітися з ними поглядом. — Я маю написаний Уто лист і можу прочитати вам, що, за його словами, я зробив.
— Що ти насправді зробив, — суворим тоном виправив його учитель Онзу. — Але, як я дізнався, правда й те, що слову Уто довіряти не можна.
— Якщо він більше не Хоробрий, то що він тут робить? — поцікавився Ріґґ. — Ми маємо його покарати? Чи охороняти?
— Він допоможе нам, — відповів Онзу, спішившись. — Я вирішив, що він може бути корисним.
Надія осяяла обличчя Ондера.
— Я все зроблю. Тільки накажіть. Я вам доведу.
— Я тобі скажу, що робити. Тут багато що зміниться. Я скоро поїду звідси, мої учні залишаться в селищі, а тобі я дам окреме завдання... шанс проявити себе. Поговоримо за обідом.
Ондер поклав свій мішок з припасами на дерев'яну лаву, учитель розв'язав торби, а діти допомогли розпакувати речі. Онзу витягнув свіжий буханець хліба, розгорнув велику копчену форель і дістав достатньо яблук, щоб вистачило всім. Вітора принесла миску червоних помідорів, зібраних з їхніх грядок.
Ондер намагався допомагати, але учні, як добре навчене військо, де кожен знає своє завдання, швидко готували обід. Знеславлений Хоробрий зрештою присів і просто спостерігав за їхніми злагодженими діями, а потім подякував, коли перед ним поставили їжу. Усі зібралися навколо вчителя Онзу, що умостився на поваленій колоді, з якої зазвичай учителював.
— Перше, що тобі слід знати: Уто — це зобов'язаний Хоробрий конаґа. Він служить конаґу Мандану і захищає його, а до того служив Конндуру Хороброму.
Юнак із татуюванням торкнувся свого обличчя.
— Уто — це той, кого я зрадив.
— Уто зрадив нас усіх, — гримнув Онзу. — Він збрехав.
Молодий чоловік розгублено закліпав.
— Тоді... може, я не винен? Може, цей лист...
— Ні, лист правдивий. Коли я вперше почув цю новину, то сам не міг у це повірити, проте в Міррабаї було багато свідків, не тільки Уто. Ти дійсно повівся як боягуз і заслужив своє покарання.
Ондер знову опустив голову й кивнув.
— Злочини Уто не мають нічого спільного з твоїми.
Твердим та спокійним голосом учитель розповів, як Елліель облудно звинуватили і як стерли її спадок, аби приховати ганебну правду про ішаранських полонених.
— Ми ненавидимо ішаранців, — пробурмотів Ріґґ.
— Так, ми їх ненавидимо, — погодився вчитель Онзу, — проте безчесність і віроломство ми ненавидимо ще дужче. Елліель повернула собі свої спогади й тепер служить королю Колланану в Нортеррі. Він знає правду про те, що сталося з нею, і він написав листа своєму братові Конндуру, розкривши злочини Уто проти Елліель. — Онзу замовк, помітивши, що всі присутні дивляться на нього. Вони уважно слухали, припинивши їсти. — Але конаґ Конндур був убитий до того, як надійшов цей лист. Він так і не дізнався правди.
Ріґґ жваво закивав:
— Це були ішаранці.
— Це були не ішаранці! — гаркнув Онзу, сам здивувавшись своїй гарячковості. — І це набагато жахливіший злочин: насправді вбив конаґа — того, кого він повинен був захищати. А все заради того, щоб спровокувати війну помсти. Я знаю це достеменно. — Він замовк, чекаючи, що хтось поставить під сумнів його слова. — Ви бачили минулої ночі, як я спалив пасмо волосся і викликав спогади Уто, але ви не знали, що бачите. Ось чому зараз все змінилося. Я не можу дозволити цьому злочину залишитися безкарним. Три королівства не можуть цього дозволити.
Знеславлений юнак не зводив з майстра очей, всередині нього вирували невимовлені запитання, на які не було відповідей.
— Але... навіщо? Як?
Скривившись, бо отрута спогадів виявилася вкрай гіркою, майстер Онзу описав, що саме скоїв Уто. На обличчях учнів читалася огида, молодий Ондер розхитувався з боку в бік, але учитель продовжував свою розповідь.
Приховуючи свій злочин, Уто скликав усіх вірних Хоробрих до Конвери, де він збирався повести їх на довгоочікувану війну проти ворогів-ішаранців.
— Вони були нашими ворогами, це правда, — визнав Онзу. — Проте ішаранці не вчиняли цього злочину. — Він поглянув на своїх юних учнів. — Пригадуєте, як Уто приходив сюди? Тоді він відмахнувся від моїх застережень щодо Лютих і Оссуса, зосередившись лише на війні помсти.
Згадавши Титана й Дженну, двох Хоробрих, які заїжджали до нього по дорозі до Конвери, учитель Онзу ще більше стривожився. Ці двоє відгукнулися на заклик Уто, розірвавши свої зобов'язання з лордами, в яких були на службі, і без жодних сумнівів вирушили через усю Співдружність до Конвери. Коли Онзу розповів їм, як Уто зрадив Елліель, обоє знехтували почутим, наче це не мало особливого значення. Титан і Дженна — і скільки ще Хоробрих — були готові миритися з таким безчестям заради досягнення великої мети — війни помсти. Вони обрали те, що їм у поточних обставинах було зручно вважати моральним, замість того, щоб дотримуватися обітниці непорушно керуватися честю у всіх своїх діях, не допускаючи жодних компромісів.
— Хоча король Нортерри Колланан знає, що Уто і лорд Кейд заподіяли Елліель, — продовжив розповідь Онзу, — він не підозрює, що саме Уто таємно вбив Конндура, щоб спровокувати війну. Йому треба про це повідомити.
Наставник, нахилившись уперед на поваленій колоді, повернувся до Ондера.
— Хтось має принести ці новини в Нортерру. Мені потрібен посланець, І який розкриє правду про Уто, розкаже Колланану Молоту, що ішаранці не скоювали страшного вбивства його брата... що це справа рук зобов'язаного Хороброго Конндура.
Він замовк, пильно дивлячись на Ондера.
Юнакові знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хоче вчитель.
— Я? Ви хочете, щоб я поїхав із цим посланням?
— Саме тебе ніхто не спробує зупинити, — відповів майстер Онзу. — Інші Хоробрі настільки одержимі ідеєю війни помсти, що для них неприйнятні жодні перешкоди на шляху до неї. Вони не ставлять її під сумнів. Я не можу собі уявити, що вони могли б спробувати завадити своєму товаришу-Хороброму доставити послання в Нортерру, але.... — Він зітхнув. — Але є багато такого, чого я донедавна не міг собі уявити. Однак я майже впевнений, що жоден Хоробрий не марнуватиме й хвилини на чоловіка з руною забуття на обличчі.
— Ви... ви довірите мені настільки важливу справу? — Ондер не міг повірити в те, що почув, але його очі сповнилися надії.
— Майбутнє завжди важливіше за минуле. Я хочу вірити, що один епізод у спадку твого життя не визначає весь життєвий шлях, — відказав наставник, сподіваючись, що не пошкодує про це рішення. — Я даю тобі цей шанс із почуття милосердя та співчуття. Будь ласка, не змусь мене пошкодувати про це рішення.
Ондер різко випростався, наче в нього вдихнули нове життя.
— Я вас не підведу. Можливо, одного дня я знову заслужу право бути Хоробрим.
Малоймовірно, якщо не цілковито неможливо, щоб Хоробрий з руною ганьби повернувся до їхніх лав, проте так само, як людині потрібні їжа та вода, їй потрібна і надія. Онзу дав її Ондеру.
Наставник підвівся і подивився на своїх вихованців.
— Я довіряю вам усім. Я знаю, що навчив вас як слід, навіть якщо інші Хоробрі забули про свої найважливіші цінності. — Серце раптом пронизав біль, коли він згадав, як старанно тренував свого сина багато років тому, як пишався ним, коли відправив хлопця із селища, щоб той став паладином. Тепер Онзу вдивлявся в обличчя Ондера, намагаючись зазирнути вглиб крізь руну забуття. — На твоєму шляху може виникнути чимало небезпек.
Ти не повинен вагатися. Король Колланан мусить знати, що сталося насправді, щоб він міг прийняти рішення, ґрунтуючись на правді.
— Чому ви не хочете особисто доставити послання, учителю Онзу? — запитала Вітора. — Хіба король Колланан не повинен почути це від вас?
— Я мушу їхати в протилежному напрямку.
Юні учні намагалися виглядати хоробрими та впевненими.
— Куди ви їдете? — запитав Ріґґ. — Як довго вас не буде?