Тон з цікавістю спостерігав за ними, але сам метати не пробував.
— Якби в мене був ніж, навіщо б я кидав його у щось? Більше того... ніж би мені не знадобився.
Елліель мусила визнати, що він має рацію. Вона зробила крок назад і кинула два кинджали, один — лівою рукою, інший — правою. Обидва, крутнувшись, прорізали повітря і встромилися в мішень, якою служили солом'яні тюки.
Поглянувши на пару ножів, які вона й досі тримала в руках, Шадрі метнулася вперед і з усією люттю всадила їх в тюк.
— Отак! У мене буде краще виходити в ближньому бою.
У двір влетів захеканий посланець, веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. Його волосся стирчало в усі боки, а очі сяяли від усвідомлення важливості дорученого йому завдання.
— Охоронці на воротах відправили мене зі стіни бігом у замок! Там якийсь чоловік, каже, що прийшов з-за гір з надзвичайним посланням для короля. — Гонець уставився на Елліель, потім на Тона. — Він схожий на вас!
— Ще один Лютий? — спитав Тон.
— Що ти маєш на увазі? Хоробрий? — зажадала відповіді Елліель, підійшовши ближче.
Хлопчик показав на свою щоку, але йому не вдалося дібрати потрібних слів.
Зрозумівши, що він має на увазі руну забуття, яка була в них обох з Тоном, Елліель сказала:
— Нам варто піти подивитися.
Занадто втомлений, щоб іти разом з ними, хлопчик-гонець просто вказав вниз на звивисті вулиці:
— Східна брама.
Елліель і Тон швидко рушили кривими вуличками до східної брами в зовнішніх стінах, яка була відчинена для щоденної торгівлі, а Шадрі поспішала за ними, як могла, поступово відстаючи. Біля брами вартові зупинили світловолосого молодого чоловіка у запилюженому після багатоденної подорожі одязі. Незнайомець зачерпнув води з бочки для дощу, а хтось із натовпу, що вже збирався довкола, дав йому яблуко.
Юнак підняв на них погляд — і Елліель завмерла. Він справді мав характерні очі напівкровки, але був одягнений не в чорний однострій Хоробрих, а у вільну коричневу сорочку й штани, підперезані шматком мотузки, а на ногах мав неоднакові черевики. На його обличчі виднілося добре помітне ганебне татуювання.
— Хто ти? — запитала Елліель.
Незнайомець поглянув на неї й розвів руками.
— Мене звати Ондер. Колись я був Хоробрим. — Він витягнув складений лист, немов збираючись зізнатися в скоєному. — Тут написано, що зі мною сталося, що я зробив. — Він змусив себе продовжити. — Уто написав це.
Від цих слів Елліель здалося, наче хтось простромив її гострим крижаним клинком. Вона згадала день, коли прийшла до тями, лежачи у возі, що тягся багнистою дорогою під проливним дощем, і не мала жодного уявлення, хто вона така. Шкіра на обличчі ще боліла від голок, якими робили татуювання, а в кишені вона знайшла жахливого листа, в якому описувалися криваві злочини, які вона начебто скоїла.
Елліель узяла листа, якого хлопець тримав тремтячою рукою.
— Дай подивлюся. — Вона, як ніхто, добре знала, що такі листи не завжди правдиві.
Поки вона читала, Ондер намагався стояти рівно й нерухомо.
— Я не пам'ятаю цього. Я не вірю, що міг вчинити щось подібне, але... але вчитель Онзу сказав, що це точно правда.
Елліель віддала йому листа. Її нудило від самого факту, що цього листа написав Уто.
Ондер перевів погляд з Тона на Елліель.
— У тебе така ж мітка, як і в мене. — Його обличчя просвітліло, коли він збагнув, хто перед ним. — Ти Елліель? Учитель Онзу розповів мені твою історію і все — все — що Уто заподіяв тобі. Можливо, навіть ти сама всього не знаєш. Саме тому він відправив мене сюди. Уто бреше. — Молодий чоловік дістав інший лист, складений і запечатаний. — Я маю докази. Учитель Онзу сказав, що це найважливіше, що я можу зробити. Він дав мені ще один шанс. Я схибив у Міррабаї, і я не маю права схибити знову. Майбутнє завжди важливіше за минуле.
Елліель взяла в нього листа.
— Тоді ходімо з нами до короля Колланана.
Важка тиша нависла, немов загрозлива лавина, над залою для нарад у замку Феллстафф. Колланан, зламавши печатку, тричі прочитав лист Онзу, не проронивши ні слова. Йому ледве вдавалося стримувати бурю, що вирувала в його серці. Нарешті він передав лист Аданові. Написане глибоко шанованим вчителем вразило його до глибини душі. Колл і так уже відчував себе порожнім і скам'янілим всередині, і цей новий удар тепер відлунював у ньому, немов похоронний дзвін.
Ондер неспокійно засовався на дальньому кінці довгого столу. Він виконав свою місію і тепер спостерігав за викликаним нею ураганом.
Колланан, виринувши із власних думок, щосили гримнув кулаком по столу, даючи волю гніву, який його переповнював. Якби при ньому зараз був його бойовий молот, він розтрощив би і стіл, і стіни в цій залі.
— Отже, мого брата вбили не ішаранці, як нам казали. Уся ця війна... от чому він вимагав мою нортерранську армію, і чому мені довелося йому відмовити, і чому він напав на Янтон... — Це просто не вкладалося в нього в голові.
— Мій батько вирушив на острів Фулкор, — мовив Адан, — щоб створити союз проти Лютих. Натомість Уто перетворив намагання укласти мир на кривавий привід для війни.
Елліель і Тон також прочитали лист, тож Адан передав його двом іншим Хоробрим, присутнім у залі. Ласіс і Ґант були вражені масштабами й ницістю віроломства Уто.
— Я вірю цьому листу, вірю кожному написаному слову, — сказав Ґант. Коли цей потворний чоловік насуплювався, риси його обличчя ставали ще більш грубими та неприємними. — Раніше мені вже доводилося бачити рішення та виправдання Уто.
— Уто розумів, — додав Ласіс, — що конаґ Конндур буде йому опиратися, а от його слабкий син виконає все, що він скаже.
— І Мандан саме це й робить, — прогарчав Колланан. — Він хоче відправити армію Співдружності за море, щоб битися з ворогом, якого нам взагалі не слід було зачіпати, а потім посилає війська для нападу на Янтон, щоб винищити мій народ. — Він знову вгатив кулаком по столу і скочив на ноги. — Мій народ! Мандан не є справжнім конаґом. — Розлючений король заговорив тихіше, але тепер його голос звучав ще більш загрозливо. — Віднині не може бути жодних сумнівів. Адане, ми з тобою повинні об'єднати три королівства. А Мандан має бути усунутий з трону задля блага всієї Співдружності.
За столом також сиділи кілька радників. Лорд Оґно підняв руку, тримаючи догори обрубок свого вказівного пальця.
— Я втратив цей палець у бою з Лютими на озері Бакал, але в мене залишилося ще дев'ять. — Він нахилився вперед. Його товсті руки нагадували колоди. — Крижаним Лютим не вдалося нас налякати. Я готовий до цього бою.
— Як саме ми зможемо відібрати корону в конаґа? — спитав лорд Бал єн.
— Ми збираємося розпочати міжусобну війну? — додав Адан, і його тривога стала очевидною по зморшках, що проступили на обличчі. — Тепер? Ми ж домовилися спочатку звільнити рабів з невільничого табору піщаних Лютих.
— Ми не покинемо тих в'язнів, — запевнив його Колланан. — Однак не можна забувати про більшу загрозу. Тільки об'єднавши всю Співдружність, ми отримаємо шанс вистояти у війні проти Лютих.
— Взагалі-то, — втрутилася в розмову Шадрі, — існують обставини, коли можна усунути негідного або несправедливого правителя. Ми можемо послатися на Хартію Співдружності. Звернутися до закону. Хіба це не краще, ніж міжусобна війна?
— Невже існує закон для повалення конаґа? — спитала вкрай здивована Елліель.
— Тільки за надзвичайних обставин, — пояснила Шадрі. — Три королівства Співдружності — Нортерра, Судерра і Остерра — погодилися об'єднатися під владою одного конаґа. Власне, сама Співдружність існує лише за взаємною згодою. Її головна мета — захищати своїх учасників. Будь-хто з них може звернутися за захистом у скрутні часи. Пам'ятаєте, коли король Колланан відправив офіційного листа з проханням про допомогу в боротьбі проти Лютих? Мандан порушив свої обов'язки конаґа, відмовивши йому. Це, щонайменше, є підставою для висловлення йому недовіри з боку інших учасників угоди, хіба ні?