Люди заворушилися голосніше й тихцем заговорили поміж собою. Сам Колл не відчував холоду, але інші присутні почали мерзнути й стали виявляти ознаки нетерплячості. Але він не поспішатиме — тільки не зараз.
Нарешті він, хоча й не був ще готовий — і ніколи не буде, — глибоко вдихнув, дозволяючи крижаному повітрю обпекти горло й легені, хоч це й не могло притупити гострий біль від палаючого шраму в нього на серці. Колл високо здійняв бойовий молот, і над траурним почтом запанувала глибока тиша.
Він ступив на заледеніле озеро.
— Ми зібралися тут, щоб вшанувати життя й спадок Тафіри, королеви Нортерри і моєї... — Голос короля надломився. Він довго стояв мовчки, намагаючись виринути із безжального вихору нестерпної журби. Зрештою він знову вдихнув, зосередившись на своїх думках. — ...моєї дружини, мого скарбу, моєї винагороди, яку я здобув тридцять років тому в ішаранській війні.
Колл кинув погляд на своїх лордів-васалів Оґно, Вітора, Алькока, Ібера... кожен з яких мав власні збройні сили, готові захищати їхні округи та все королівство. Проте нині вони зіткнулися з іншим, неочікуваним ворогом — їхнім конаґом.
Колланан підійшов до місця, де, загорнута у фарбовані шовки з ішаранськими візерунками, лежала Тафіра. Всі ті роки, що вона була його королевою, Колл був переконаний, що народ прийняв її, проте він виявився сліпим до ненависті й упереджень, які деякі люди таїли у своїх серцях. Тафіра бачила це, проте не звертала уваги заради Колланана. До тих, кого переповнювала злоба, належали капітан Рондо та його віроломні солдати з Конвери. Вони обманом викрали Тафіру, поки Колланан і його військо билися, щоб врятувати Янтон від каральних загонів конаґа Мандана.
Стоячи на краю криги, він продовжив:
— Моя дружина, моя королева, була для мене всім, і я знаю, що вона багато значила й для вас. Сьогодні ми зіткнулися із загрозою з боку крижаних Лютих. Їхня масштабна війна цілком може зруйнувати наш світ. — Він стишив голос, відчувши нескінченне розчарування. — Я ніколи не думав, що нам доведеться боятися того, що наші люди можуть стати нашими новими ворогами.
Він підняв вкрите бородою підборіддя, подумки нагадавши собі, що він їхній правитель, навіть якщо серце його розбите. Так, Тафіру вбили саме крижані Люті, проте це через Рондо та його людей вона опинилася в такій небезпеці.
Колланан Молот мав достатньо причин ненавидіти й звинувачувати їх усіх.
— Ми, нортерранці, повинні бути пильними, очікуючи на небезпеку звідусіль. Я сподівався на єдність і довіру, на те, що люди зможуть разом боротися проти спільної загрози. Раси Лютих і так вже несамовито роздирають одна одну на шматки, а тепер, схоже, ця одержимість убивством перекинулася й на людей. — Його голос став хрипким. — Зрештою наші творці Люті створили нас по своїй подобі.
Він провів рукою по тканині, яка прикривала обличчя Тафіри. Сухі квіти жимолості, легкі й ніжні, вкривали саван, і кілька пелюсток звіяло вітром. Він пригадав, якою красунею була його дружина, і нині вона була для нього такою ж прекрасною, як і тоді, коли він врятував її, молоду дівчину з ішаранського селища, — її темне волосся, повні губи, глибокі карі очі, посмішка, яку вона дарувала йому, коли він заслуговував на неї, зморшки на її чолі, коли вона хвилювалася за нього.
Колланан підвищив голос, який луною покотився над замерзлим озером, зниклим містечком, зруйнованою фортецею.
— Вона любила Лейк Бакал! Тут жила наша донька, наші онуки, так багато людей... так багато людей, яких більше немає. Тафіра буде спочивати тут, під цими водами. Саме тут вона хотіла бути. Кожного разу, коли ми будемо дивитися на це озеро, ми будемо згадувати її і всіх, кого втратили. — Він відчута, як всередині нього вирує гнів. — Всіх, кого ми втратили...
Крижані Люті знищили цих людей, бо вони заважали.
Він почув дзенькіт і шурхотіння позаду себе — це його солдати виструнчилися й підняли щити, приготувавшись віддати останню шану королеві. Він повернувся до Ласіса, Елліель та Ґанта.
— Хоробрі!
Троє Хоробрих зняли з поясів золоті манжети й одягнули їх на зап'ястя. Металеві зубці впилися у вени, по руках потекли краплі крові.
— Що яскравіше палає полум'я, то довше зберігатиметься пам'ять, — мовив Колл.
Всі троє Хоробрих одночасно викликали свою магію Лютих-напівкровок: створили вогонь, який огорнув їхні руки, вкриті манжетами, та витягнули його у полум'яний клинок. Вони рушили попереду короля по кризі озера, а їхні реймери світилися, випромінюючи яскраве сяйво.
Тон без жодного запрошення наздогнав їх, щоб бути поруч з королем Коллананом та Елліель, він з цікавістю спостерігав за траурною процесією, ніби не до кінця розуміючи, що відбувається. Четверо спеціально відібраних слуг винесли ноші з королевою на лід озера, за ними рушили лорди-васали.
Дійшовши до гладенької, немов дзеркало, ділянки криги, троє Хоробрих зупинилися. Колланан, перед яким розкинувся обшир озера, вдивлявся у вкриті снігом вершини гір, ліси сріблястих сосен. Так, це добре місце для її останнього спочинку. Він знав, що Тафіра завжди відчувала тут спокій.
Хоробрі намітили невидимий прямокутник й занурили три клинки реймерів у кригу. Сліпуче полум'я зашипіло, врізаючись у крижану поверхню, в повітря вирвалася пара. Клинки вгризалися все глибше, аж до самої води. Прорубавши достатньо велику ополонку, Хоробрі порізали кригу на менші шматки й витягли їх з води, створивши отвір, подібний на глибоку блакитну могилу.
— Тафірі б це сподобалося, — мовив король і повернувся до ношів. — Вона любила це місце, цей спокій. — Лорди-васали стояли біля нього, немов нагадуючи йому про свою вірність. Тон схилився біля ополонки, торкнувся холодної води, а потім підвівся й відійшов. Елліель жестом вказала йому, щоб він став поруч і не заважав.
Колланан неймовірно довгу мить дивився на огорнене саваном тіло, відчуваючи нестерпну порожнечу в душі. Упродовж трьох десятиліть Тафіра була його найдорожчим скарбом, але ненависть Мандана до ішаранців призвела до цієї трагедії. Частина серця Колла відчувала потребу в помсті, адже ішаранці по-звірячому вбили його брата Конндура саме тоді, коли той відчайдушно шукав союзу з ними для боротьби проти Лютих. Однак Тафіра не мала до цього жодного стосунку.
— Прощавай, кохана, — промовив він.
Слуги поклали важкі ноші на воду, і, як тільки вони їх відпустили, тіло Тафіри занурилося в темні блакитні глибини. Колланан застиг, не в змозі відвести погляду: кольорова тканина, якою була обгорнута Тафіра, ще довго виднілася крізь прозору воду. Сухі квіти жимолості плавали в озерній воді. На сильному холоді поверхню води почав швидко вкривати блискучий лід, і сльози на щоках Колланана теж перетворилися на крижинки.
Тон знову підійшов до краю ополонки.
— Дозвольте мені допомогти. — Він торкнувся темної холодної води й прикликав свою дивну магію. За мить поверхня озера повністю замерзла, запечатуючи слід від ополонки, наче її там ніколи й не було, проте цей слід назавжди залишиться в серці Колланана.
— Дякую, Тоне, — насилу вимовив король.
Його думки продовжували нестися по колу. Крижані Люті вбили Тафіру, зруйнували містечко на озері Бакал і досі тримали в полоні його онука. Проте Мандан був не менш відповідальним за смерть Тафіри, адже він покарав Колланана за те, що той вирішив захищати власне королівство, а не відправив свою армію на безглузду війну проти Ішари.
Тепер у Колла було багато тих, на кого він збирався спрямувати свій гнів і помсту, — навіть надто багато.
Шадрі стояла на березі озера й записувала все, що відбувалося під час церемонії, у товстий зошит в шкіряних палітурках, який вона привезла з Феллстаффа. Як хранителька вона була зобов'язана вести докладні записи про життя королеви Тафіри. Вчена дівчина відчувала глибоку журбу, хоча й намагалася залишатися об'єктивною. Вона жила заради знань, зберігала побачене й почуте, щоб інші могли вчитися, а королева Тафіра була її наставницею і давала Шадрі доступ до всього, що могло зацікавити допитливу дівчину. Королева була доброю і чуйною... а тепер її не стало, її викрали люди, її вбили Люті.