Потім його погляд метнувся до лордів-васалів, вони обидва зблідли, зневірено уставившись на нього, не розуміючи, чого очікувати далі. За якусь мить страх, що їх охопив, відступив, але Мандан помітив зблиск у їхніх очах. Вони справді думали, що вся ця нісенітниця може бути правдою! Мало того, що вони вважали Уто здатним на такі злочини, вони ще й чули указ про позбавлення Мандана корони.
Під час свого навчання він, звичайно ж, читав Хартію і знав її основи достатньо, щоб зрозуміти, що цей політичний маневр може розколоти Співдружність. Мандан повинен був дати відсіч цим зрадникам і підготуватися до протистояння з армією бунтівників, яка, можливо, вже наближалася сюди.
Він гаркнув на Титана:
— Посадіть утаука у в'язницю під фортецею і візьміть під варту цих двох васалів.
— Володарю, ми нічого не зробили! — заволав лорд Друн.
— Ми ваші вірні піддані, — поспішив запевнити конаґа Джадсон, надуваючи губи, від чого загойдалися маленькі прикраси на кінчиках його вусів.
Мандан не міг їх відпустити тепер, коли вони почули указ. Будь-хто з них міг проговоритися, розпустити небезпечні чутки. А що, як вони вирішили пов'язати свою долю з Аданом і Коллананом?
— Помістіть їх у окремі кімнати, де вони зможуть поміркувати над своїми вчинками.
Титан і Дженна витягли довгі мечі і загрозливо нависли над зляканими лордами.
— Перше, що я хочу, щоб ці двоє «вірних» людей зробили, — продовжив Мандан, — це написали листа, який буде відправлено в їхні володіння. Хай вони накажуть своїм військам — усім своїм військам — негайно вирушити в Конверу. Ми повинні підготуватися до того, як ті загарбники прийдуть з-за гір.
43
Уто продовжував дертися вгору по сходах уздовж прямовисної скелі, пробиваючись до фортеці нагорі, а за ним рухалися двоє інших Хоробрих та сотні солдатів Співдружності. Він прислухався до того, як навколо верхівок скель свистить холодний вітер, і в цьому посвисті йому чулися далекі крики. А можливо, то й справді були далекі крики...
Забравшись вже дуже високо, він кинув погляд на море з цієї небезпечної висоти і відчув одночасно глибоке обурення і нестерпний гнів, побачивши, як жахливий божок шаленіє над водним обширом, нагадуючи розлюченого дикого бика, породженого бурею. Химерна істота ламала щогли кораблів Співдружності, шматувала блакитні вітрила, перекидала броньовані судна. Уламки флоту, що виднілися на воді, нагадували рознесені вщент рештки сухостою, над яким пронісся могутній смерч.
Зараз Уто був надто далеко, щоб битися з тією потворою, і йому залишилося тільки завити від безвиході. Як би добре не були озброєні кораблі, у них не було жодних шансів. І він нічим не міг допомогти!
Але він міг взяти Фулкор.
Він поглянув униз і побачив два палаючих реймери Вендіри та Арріка, почув голоси сотень сповнених бажання помсти бійців, які прокладали собі шлях нагору. Уто нагадав собі, що його битва тут. А брама фортеці — його ворог. Він закричав до Хоробрих, що стояли на сходах трохи нижче за нього.
— Ми візьмемо фортецю! Виженемо цих пацюків!
Вендіра виглядала вимотаною після сутичок у морі, які спалахнули навіть ще до того, як вони досягли бухти. Її обличчя розчервонілося від напруження і гніву.
— Як тільки ми візьмемо фортецю, то зможемо здолати і решту ворогів. На Фулкор!
Уто долав останні сходинки, що вели до ущелини, перегородженої всередині міцними воротами. Він не розумів, як ішаранцям взагалі вдалося захопити фортецю. Він залишив тут караульною Клеа, досвідчену Хоробру проте вона зазнала поразки. Цього разу він і його воїни повинні відвоювати цю фортецю. Він був Уто з Рифу, а сьогодні стане Уто Завойовником.
Згори захисники Ішари продовжували без упину жбурляти каміння і пускати стріли. Вони скинули з високого муру бочку з олією, і вона, перевертаючись у повітрі, полетіла вниз, розгораючись від підпаленого ганчіркового ґнота. Бочка врізалася в причал далеко внизу і розлетілася на друзки, розбризкуючи навсібіч палаючу олію. Вогонь перекинувся на другий пришвартований корабель Співдружності. На сусідньому пірсі все ще горів «Ґліссанд», його вітрила тліли, хоча екіпаж Мак Дура метушився, докладаючи всіх сил, щоб врятувати своє судно.
Стріла просвистіла зовсім близько від обличчя Уто, поки він ненадовго спинився на металевих сходах, і Хоробрий, різко обернувшись, ударив реймером, спалюючи її. Довкола них, немов шалений рій розлючених шершнів, з гулким дзижчанням проносилися стріли й метальні снаряди, і вогняний клинок вразив ще декілька цілей. Позаду Уто воїни швидко підняли щити, проте встигли не всі: принаймні в трьох із них влучили гострі вістря стріл, і вояки полетіли зі сходів униз, розбившись на смерть.
Не звертаючи уваги на крики, з якими падали його бійці, Хоробрий побіг ще швидше, діставшись розколини в скелі саме тоді, коли йому назустріч виринули з тіні п'ятеро ішаранців. Дурні. Вони думали, що зможуть втримати за собою цей крихітний уступ, думали, що зможуть зупинити атаку армії Співдружності. Лише п'ятеро? Проти?
Він кинувся на купку захисників, вражаючи їх своїм полум'яним клинком, розбиваючи щити, плавлячи мечі. Він прикінчив їх усіх, одного за одним, і, відкинувши вбік тліючі тіла, опинився перед товстими воротами, що перекривали прохід до фортеці.
Вендіра з Арріком підбігли до нього, і їхні реймери освітили занурену в тінь розколину. Юрба ішаранських воїнів по той бік укріпленої залізом брами заходилася вигукувати образи, швидко зачиняючи важкі ворота. Уто помітив відремонтовані петлі, обвуглену деревину дверей... і зрозумів, що брама була серйозно пошкоджена, коли ішаранці відбивали фортецю у Клеа.
Оборонні споруди ще не встигли повністю відновити.
Уто, використавши реймер як бойову сокиру, рубонув по почорнілій деревині. Поруч із ним Вендіра розплавляла своїм вогненним клинком залізні петлі. Заклепки, ставши вишнево-червоними, вискакували з обпаленої деревини. Діючи як один механізм, троє Хоробрих били, випалювали і рубали доти, аж поки брама, здригнувшись, не тріснула. Остання залізна петля застогнала, не витримавши ваги тяжких воріт, розпечений метал перекрутило, і петля зламалася. Уто сильно вгатив чоботом, двоє інших Хоробрих з усієї сили штовхнули браму, і вона нарешті завалилася всередину.
Першим вперед кинувся Уто, а за ним, мов хвиля лютих шершнів, ринули всередину солдати. Вони нестримним потоком пронеслися по проходу і, розмахуючи зброєю, увірвалися до фортеці.
Воїни-чужинці стояли перед ними в червоних плащах і лускатих обладунках, тримаючи напоготові вигнуті ішаранські мечі.
Гострі вістря сили-силенної клинків, спрямованих на Уто, нагадували густий ліс, але він без вагань кинувся в атаку.
— Я Уто з Рифу, і Фулкор мій!
Він разом з Вендірою та Арріком відтіснили перші ряди захисників, убивши багатьох з них і відкинувши решту. За їхніми спинами поставали нові й нові солдати Співдружності, готові до бою. Вони заповнили огороджений плац перед донжоном, і вже за мить будь-які узгоджені бойові плани перетворилися на цілковитий хаос.
Деякі з цих бійців були з Уто під час попередньої спроби відвоювати Фулкор. Тоді вони пізнали смак ганьби і поразки, бачили, як гинули їхні товариші, а кораблі йшли на дно. Сьогодні це була їхня власна, особиста війна помсти.
Фортеця стала місцем кривавої бійні. Хоробрі своїми реймерами косили супротивників по двоє і по троє. Повітря заполонили несамовиті крики і брязкіт металу, і всі ці звуки відлунювали від кам'яних стін.
Ішаранські лучники зі спостережних пунктів встигли випустити стріли в нападників, однак воїни Співдружності та ішаранці швидко змішалися, і стріляти в цей густий натовп стало небезпечно для своїх же бійців.
На кам'яних сходах перед донжоном стояв командир гарнізону, якого можна було впізнати по вкритому золотом нагруднику та знаках розрізнення. Він вигукував накази, намагаючись вишикувати свої сили в захисні порядки, але його слова раптом обірвалися, перетворившись на нерозбірливе булькання, — горло йому простромив кинутий кинджал. Аррік, який жбурнув клинок вільною рукою, повернувся до Уто і вдоволено кивнув.