— У тебе все розвалюється, — заговорила Ліра. — Як будинок, що почав руйнуватися. Твоє перше погане рішення вибило опорну балку, потім попадали інші, і тепер Співдружність продовжує розвалюватися. — Вона засміялася голосніше. — Вона продовжує розвалюватися — через тебе!
— Ти не тямиш, що говориш, — гримнув на неї Мандан.
— Ти послав мого батька напасти на Нортерру. Тепер він мертвий, і вся Співдружність повстала проти тебе. Ти не повинен був цього робити.
Мандан несподівано підскочив до Ліри, очікуючи, що та здригнеться і зіщулиться, як вона часто робила раніше, але цього разу вираз її обличчя був зухвалим. Невже вона перестала пити так багато макового молочка? Він волів би, щоб вона залишалася в безпорадному напівсонному стані.
— Той посланець, утаук, приніс жахливі новини. — Вона змусила себе прийняти сидяче положення. — Думаєш, по дорозі він не говорив про це з іншими утауками? Звісно ж, говорив! Думаєш, слуги в замку не шепочуться про те, що сталося? Всі знають, Мандане. — Ліра пирхнула. — Вони знають, що влада вислизає в тебе з рук, і в усьому винен ти сам.
Ліра знову засміялася, і він вдарив її по обличчю з такою силою, що вона впала назад на подушки. Від удару на її блідій щоці з'явилася велика червона пляма.
Ліра шморгнула носом, потім змусила себе знову сісти.
— Я твоя королева, і я втрачу все разом з тобою. Через тебе!
У Мандана від жаху похололо все тіло, коли до нього дійшло, що вона сказала. Невже чутки вже вийшли з-під його контролю? Він схопив посланця-утаука, кинув його до темниці, щоб той не зміг переповісти ці облудні звинувачення нікому іншому... але що, як Доннан Ра вже встиг поговорити зі своїми друзями-утауками? Що, як вони далі поширили цю чутку, і вона розійшлася, наче небезпечна пошесть?
Він подумав про незліченні торгові каравани утауків, про купців і мандрівників, чий шлях пролягав через усі три королівства. А як щодо всіх тих торгівців на ринках, які купували товари в утауків, корчмарів, які давали притулок подорожнім, як щодо громад утауків, які вели справи в столиці, а потім рухалися далі, стаючи таборами поблизу доріг, що проходили вздовж річок?
А ще ж є капітани барж та інші робітники, що перевозять товари, курсуючи вгору і вниз по річках Блакитноводій та Крикіет, а як щодо вантажних суден, що ходять вздовж узбережжя? Вони всі говоритимуть про це.
Мандан відчув, як у нього по шкірі поповзли сироти. Як він міг це зупинити?
Він відвернувся від Ліри, яка сиділа, згорбившись, на дивані, потираючи свіжий синець, але виглядала явно задоволеною тим, як їй вдалося йому дошкулити.
Після того як великий флот відплив до Ішари, у Мандана залишилося в Конвері небагато солдатів. Як би відреагувала ця менша частина його армії, якби почула брехню про те, що Уто вбив конаґа Конндура? Мандан знав свого наставника краще за всіх, навіть краще за свого батька. Уто був вірним, відданим і вже декілька разів рятував Манданові життя.
Титан і Дженна, його нові захисники, не вірили, що Уто міг скоїти такі злочини, але інші могли повірити, і Мандану ніяк не вдасться зупинити ці розмови. Можливо, деякі з його солдатів дезертирували б уночі — просто покинули б його, знехтувавши своїм обов'язком захищати Співдружність.
Мандан мусив діяти, поки чутки не підірвали його владу ще більше. Він кинувся до входу у свої покої і розчахнув важкі двері. Від скрипу залізних петель його пройняв озноб. Звук нагадав йому рипіння дверей його гостьової кімнати на острові Фулкор, вислизнувши з якої він рушив до покоїв конаґа, де знайшов тіло свого закатованого батька...
Уто ніколи б так не вчинив.
Мандан гучним голосом покликав двох Хоробрих, і вони поспішили до нього, щоб переконатися, чи не загрожує йому якась небезпека. Конаґ оголосив:
— Я більше нікому не довіряю, крім вас. Мої власні солдати можуть втратити стійкість, і я повинен щось із цим зробити. Той посланець-утаук, перш ніж доставити указ нам, поширив цю звістку серед свого народу. Я в цьому впевнений. — Він загарчав. — Уже за одне це я маю відрубати йому голову.
— Дозвольте мені? — В голосі Дженни звучало нетерпіння.
— Трохи згодом. Спочатку я хочу, щоб ви відправили в місто кілька невеликих загонів. Якщо утауки поширюють чутки про заколот, ми повинні покласти цьому край. Ідіть на ринки, перевірте дороги вздовж річок, хапайте всіх утауків, затримуйте будь-які їхні каравани.
Титан виглядав стурбованим.
— Ви впевнені, мій конаґу? Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету, і вони служили...
— Вони були шпигунами покоління за поколінням, я в цьому певен! Їхні торгові кораблі ходили в Ішару навіть під час війни. Що вони розповідали про нас чужоземній емпрі? — Мандан похитав головою, стоячи біля дверей. — Я хочу, щоб вони були там, де я зможу їх контролювати. Зупиніть будь-які подальші чутки.
Двоє Хоробрих кинулися назовні, гукаючи капітанів міської варти, щоб негайно виконати накази конаґа.
Однак уже через кілька годин вони повернулися до Мандана з новинами, виглядаючи стривоженими й приголомшеними. Усі племена утауків зібрали свої пожитки і зникли. Вони щезли з Конвери, мов невловимий клубок диму.
Соваючись на своєму троні, неподалік від якого на кам'яній стіні висіла криваво-червона картина, Мандан відчував, як від гніву і нерішучості його вже починає нудити. Він розумів, як сильно залежав від мудрих порад Уто, але тепер боявся, що проблема була в самому Уто.
Це не могло бути правдою.
Указ викликав у нього відразу, як і думка про те, що зниклі утауки навіть зараз, у цю хвилину, поширюють брудну брехню по всій Конвері, а може й по всій Співдружності. Адан і Колланан не тільки хотіли скинути Мандана з трону конаґа, але й звинуватили Уто у вбивстві Конндура та оголошенні війни Ішарі.
Він хотів отримати відповіді, хотів прийняти тверді рішення і змусити кожну людину в трьох королівствах підкоритися його волі. Натомість Мандан почувався так, наче його просто усадовили в пишно оздоблене масивне крісло. Титан і Дженна залишилися в тронній залі, готові захищати його від нападу — сама ідея якого здавалася би безглуздою, якби не звинувачення та заворушення, поголос про які вже ширився вулицями.
— Я не вірю в це, — мовив Мандан.
— І правильно, — відказала Дженна.
У тронній залі з'явилися двоє кремезних портових робітників у супроводі бородатого рибалки. Всі троє виглядали вкрай збентеженими. Робітники несли якийсь довгий і важкий предмет, загорнутий у полотно.
Мандан підвівся з трону.
— Що це?
Те, що було всередині довгої ноші, сочилося рідиною, яка протекла крізь тканину, забруднивши її. Запах встиг долинути ще до того, як чоловіки наблизилися до трону. Титан і Дженна стали просто перед Манданом, готові випровадити будь-якого небажаного відвідувача.
Бородатий рибалка ніс кошик, від якого теж тхнуло риб'ячим слизом і гниллю.
— Ви повинні це побачити, мій конаґу.
— Він знайшов це у водоростях прямо під урвищем, — заговорив один з портових робітників, киваючи в бік чоловіка, що стояв попереду. — Він покликав нас, щоб ми допомогли принести це сюди.
— Я зазвичай пливу на човні до пісковикової скелі, — почав свою оповідь рибалка, — бо люблю ловити рибу в тих водоростях. Саме перед злиттям річок до берега прибиває багато плавучого сміття.
Робітники, не чекаючи на запрошення, зробили ще кілька кроків уперед зі своїм тяжким пакунком, що був завбільшки як згорнутий килим. Або як тіло.
— Заберіть це. Воно смердить, — сказав Мандан.
Не звертаючи жодної уваги на його слова, чоловіки відпустили свою ношу, і вона бухнулася на підлогу з м'яким, але зловісним звуком. Мандан зійшов з підвищення, на якому стояв трон, розлючено зиркнувши на двох своїх Хоробрих.
— Заберіть їх. Я не хочу цього бачити!
Робітники розгорнули забруднене полотно, явивши на загальний огляд роздуте, безголове тіло, яке, вочевидь, досить довго пробуло у воді. Воно було одягнене в чорний однострій Хоробрих, який було легко впізнати.
— Не знаю, звідки воно взялося, Володарю, — сказав другий робітник, — але тіло лежало у водоростях просто під вікнами, що виходять на кручу.