Вона взяла із собою смолоскип, бо в тунелях було темно. Посланця залишили сидіти в цілковитій темряві. Ліра встромила смолоскип у держак біля заґратованих дверей його камери і прошепотіла його ім'я. Вона відсунула засув і смикнула за ручку обома руками, тягнучи на себе важкі двері.
Доннан Ра розгублено й насторожено закліпав, намагаючись розгледіти її.
— Хто... а, королева Ліра.
Хоч вони й були самі, вона заговорила приглушеним голосом.
— Ходімо! Я врятую тебе. — Ліра знала, що тут мала би бути охорона, проте багато людей покинули свої пости. Мандан скликав усіх боєздатних бійців до своєї армії і, можливо, забрав до неї ще й охоронців. А може, вони просто відмовилися служити конаґові, якого позбавили корони. — Я допоможу тобі вибратися звідси, але тільки якщо ти забереш мене з собою. Нам треба втекти чимдалі від замку.
Утаук провів пальцями по масному волоссю, намагаючись хоча б так повернути собі гідний вигляд. Він обтрусив брудну туніку і вийшов з камери, кліпаючи очима від блиску світла смолоскипа.
— Це не пояснює, навіщо ви мене звільняєте.
— Бо мені треба втекти. Мені потрібно покинути Мандана.
Тепер посланець виглядав занепокоєним.
— Він побив вас?
— Він багато чого мені зробив і залишив як добре помітні, так і невидимі рани. Але я... я обманом змусила його випити молочко блакитного маку. Я думаю, що вбила його.
Доннан Ра вмить насторожився.
— Тоді ви праві — нам треба забиратися звідси. Як думаєте, чи скоро його знайдуть?
Ліра схопила смолоскип і швидко рушила назад.
— Ввечері ми відправилися спати, але він... він конаґ, хтось завжди турбує його, тож ми мусимо тікати. — Вона відкинула довге волосся і зрозуміла, що її блакитна тоненька сукня зовсім не підходить для далекої подорожі. Вона не спакувала для себе жодних речей чи припасів. — Я зовсім не підготувалася.
Посланець із впевненим виглядом випнув щелепу.
— Впораємося. Нам потрібно знайти утауків. Більшість із них покинули місто, але ми принаймні можемо вибратися з Конвери.
Ліра намагалася говорити твердо.
— Будь ласка, забери мене і сховай серед своїх людей.
Доннан Ра галантно їй вклонився, йдучи по проходу поруч з нею.
— Зроблю це із задоволенням. Наш народ буде радий прийняти королеву Співдружності як свою гостю. Всередині кола.
Манданові закрутило в кишках, і він знову почав блювати, кашляючи й задихаючись, вивергаючи чергове блювотиння. Сильна нудота розривала шлунок, вивертала його навиворіт. Макове молочко просочилося в його свідомість, і його думки заціпеніли, м'язи скувало оніміння.
Він спробував повзти вперед, але опинився у смердючій калюжі власної блювоти. Він спробував закричати, проте спромігся тільки на ледь чутний писк. Відчуття в горлі були такі, ніби його розірвали на шматки. Перед очима все плило і двоїлося, а потім знову затягнуло чорною пеленою. Але через кілька хвилин він прийшов до тями, смикаючись усім тілом і намагаючись дриґати ногами.
Зрештою Мандан відчув поколювання в руках. Його закляклі ноги затремтіли, ковзаючи по підлозі, а вишукані королівські капці постукували по тканому килиму. Він знову видав придушений схлип, не в змозі вимовити хоч слово. Його думки вихором крутилися в наркотичному дурмані, а в голові тепер стугоніло так, ніби то сам Колланан намагався проломити собі шлях із його черепа своїм знаменитим бойовим молотом.
Мандан знову захрипів і ще раз спробував поповзти. Він почув стукіт у двері і не одразу зрозумів, що цей звук не схожий на ґупання у його власній голові. Він намагався відповісти, проте жодного звуку не вилетіло з його рота. Стукіт не стихав, але зрештою припинився.
Мандан почав схлипувати, намагаючись змусити тіло слухатися його. Натомість він знову поринув у небуття...
Коли він нарешті отямився, то почув, що в двері знову гатять з усієї сили. Він спробував заволати на все горло, але йому вдалося вичавити із себе лише слабкий хрип. Нарешті двері розчахнулися. На порозі стояв Титан у чорному вбранні. Хоробрий кинувся вперед і гримнувся навколішки біля Мандана.
— Мій конаґу! Що сталося?
— Моя дружина... — тільки й зміг прохрипіти той. — Королева Ліра... Знайди її.
54
Рятувальний загін, повертаючись з далекої пустелі, перебирався через пагорби Судерри, швидко рухаючись у бік Баннрії. На зворотному шляху вони робили короткі зупинки, не більше ніж на годину, щоб трохи перепочити, адже поспішали опинитися в безпеці за мурами міста.
Безпека... Колланан подумав, що він, можливо, більше ніколи не почуватиме себе в безпеці, ніколи не відчує спокою, ніколи не житиме в мирі. Він почував себе так, ніби його кинули в яму для собачих боїв.
Його не переповнювала радість від перемоги, він не вів рахунку Лютим, яких убив, та все ж король відчував деяке задоволення від того, що їм вдалося врятувати полонених людей. Його рука й досі боліла від розмахування молотом.
— Ми більше ніколи не будемо тими, хто всього лише заважає їм, — гірко пробурмотів він сам до себе, згадавши слова королеви крижаних Лютих, яка знищила ціле місто на озері Бакал.
Перед ним у сідлі сиділа кощава виснажена жінка з запалими очима із невільничого табору. Вона сказала, що її ім'я Ірундель, і, судячи з її вигляду', належала вона до племені утауків. З якоїсь незрозумілої причини ця жінка нагадала йому його доньку Джакі. На подертому одязі колишньої полонянки засохла кров, і всю довгу дорогу додому вона сиділа тихо, майже не розмовляючи. Колл був радий цьому, бо радісна балаканина його зовсім не цікавила. Навколо них неугавно теревенили інші врятовані бранці, яких не відпускала шалена радість і почуття полегшення, проте сам Колланан ніколи не був схильний до розмов, навіть у більш щасливі часи, які можна було б назвати нормальними. О, він міг годинами розмовляти з Тафірою, але з ким тепер йому розмовляти?
Почувши його бурмотіння, Ірундель повернулася до короля.
— Що ви кажете? — запитала вона.
— Нічого. Я розмовляв з власними примарами і спогадами.
— Ми всі їх маємо. — Далі вона мовчала й дивилася вперед, поки вони долали милю за милею. Принаймні їй вдалося вижити.
Після битви в таборі солдати з рятувального загону порахували загиблих і поклали тіла своїх полеглих товаришів на коней, щоб забрати їх із собою. І хоча загинуло лише п'ятнадцять людей — у порівнянні з більш ніж п'ятдесятьма Лютими, — це все одно було чимало для серця будь-якого короля, і такі втрати відчувалися як особиста поразка. Одинадцять загиблих були із Судерри, а інші четверо — ті, що пішли за Коллананом із Феллстаффа, довіряючи йому як правителю. Тепер вони ніколи вже не повернуться додому.
У всіх перемогах на війні радість змішується із сумом, і він нагадав собі, що п'ятнадцять полеглих були ціною, сплаченою за всіх цих полонених. Врятованих виявилося значно більше, ніж загиблих, — це було цілком очевидно, як і те, що вони здобули повну перемогу, але людські життя не можна рахувати, як якісь товари в крамниці.
Колланан змусив своє серце загартуватися, і після деяких роздумів він дійшов висновку, що відтепер йому доведеться воювати завжди, до самого кінця світу... або доти, поки їм не вдасться його врятувати.
Вони з Аданом змогли визволити рабів, але, щойно їхній загін повернеться до Баннрії, солдати знову вирушать у похід, щоб зустрітися з армією Нортерри і разом вступити у війну проти конаґа Мандана.
А потім, навіть після того, як вони переможуть, навіть після того, як Колл посадить Адана на трон Конвери, знову об'єднавши три королівства, всім арміям доведеться спільно протистояти Лютим. Здавалося, що це ніколи не скінчиться.
І саме заради цього він тепер повинен жити.
Одного яскравого сонячного ранку, за кілька годин до полудня, розвідники подали сигнал, що побачили вдалині Баннрію. Адан під'їхав до Колла, і на його обличчі було явно помітне значне полегшення.
— Ми повернулися додому, дядьку. Ми зробили те, що мали зробити. Спасибі тобі.