Кловус примружився, намагаючись зрозуміти, чи це не якась омана. Він бачив Ілуріс, він знав, що це вона. Якимось чином їй, вочевидь, вдалося сховатися в палаці, вичікуючи потрібного часу, щоб принизити його. Сама її присутність змушувала людей сумніватися в ньому. Тепер, коли вони побачили емпру і зрозуміли, що вона жива, їм ставала очевидною брехливість усього, про що він заявляв, — похоронне багаття, посилення його влади. А йому ж лише щойно вдалося зацементувати все це, укріпити свою владу, зміцнити Ішару.
Натовп одразу ж затягнув молитовний наспів:
— Почуй нас, убережи нас! Почуй нас, убережи нас!
Аналера закричала. В'язні на ешафоті намагалися підняти догори свої зв'язані руки.
— Звільніть цих в'язнів! — наказала Ілуріс. — Охоронці, виконуйте мій наказ!
Не встиг верховний жрець вимовити бодай слово, як солдати Сереполя вихопили кинджали і кинулися розрізати пута, виконуючи, мов маріонетки, забаганку емпри. Аналера потрясла зап'ястями, відновлюючи кровообіг. Двоє в'язнів метнулися в натовп.
— Зупиніть їх! — крикнув Кловус, але охоронці не зрушили з місця. Емпра Ілуріс стояла над ними на балконі, і ніхто не міг заперечувати, що вона дійсно повернулася. — Знайдіть її! — прошипів він своїм ур-жерцям, і хоча б вони відгукнулися на його наказ. — Негайно до палацу. Знайдіть її.
Кловус, приголомшений, наляканий тим, що весь цей великий гурт може перетворитися на розлючений некерований натовп, який підніметься проти нього, крикнув до людей, що зібралися на площі:
— Ілуріс говорила з нами, але чи це справді емпра? А може, це якийсь фокус? Ми не повинні дозволити себе обдурити.
Гучні крики заглушили його слова. Він не наважився відкрито кинути їй виклик, принаймні не зараз. Кловус із розпачем дивився, як решта в'язнів розбігаються, а люди в натовпі обступають їх, даючи змогу сховатися.
Від обурення Кловусу здавило горло, і він, скипівши від гніву, уставився на високий балкон. Йому хотілося кричати на Ілуріс.
Вона всміхнулася йому, потім осяяла натовп променистою посмішкою.
А наступної миті зникла в спалаху світла.
56
Історія була похована глибоко в пустелі неподалік від палацу королеви By.
Воїни піщаних Лютих вишикувалися перед палацом, на них була луската броня, в руках — списи з кристалізованої білої кістки. Сідла та наголовачі ауґів були прикрашені довгими шипами. By облачилася у військове вбрання, взула високі чоботи, надягнула блискучий нагрудник та наплічники з шипами. Озброєна вона була великим мечем і двома меншими ножами.
Коли By оглядала своє військо, її серце раптом пронизав гострий біль. Її брат мав би бути тут, з ними. Кво, його маги та воїни повинні були повернутися після знищення фортеці крижаних Лютих. До її збройних сил мала також приєднатися армія Судерри зі зброєю, вкритою димчастим склом, призначеною для вбивства крижаних Лютих. Але люди зрадили їх, напавши на невільничий табір. А ще вони вбили Кво! Адан зрадник!
Вона стояла посеред похмурої піщаної пустки, вдивляючись у хвилясту поверхню дюн, схожу на безводний океан. Видовжена тінь від вежі її палацу падала на поверхню пустелі, вказуючи саме на те місце, де був похований древній артефакт. Він потрібен їй зараз.
Пустивши в хід свою магію, королева зачерпнула, мов ковшем, блискучі піщинки. Вгору здійнявся пил, закручуючись у завитки густої куряви. Королева копала, проникаючи глибоко в пісок, щоб відкопати легендарний щит. Глибше, ще глибше...
— Аксусе, допоможи...
Маг додав свою магію. На очах у всього війська вони вдвох пробивалися крізь нагромаджені за століття шари піску. Піщані Люті не надто переймалися історією чи легендами, без особливої шани ставилися до раритетів і реліквій, проте цей щит колись належав стародавньому воїну Рао, герою Лютих, який поранив Оссуса і загнав його глибоко під гори.
Нарешті By та Аксус міцно обхопили трикутний щит і, рвонувши щосили, вирвали його з-під високих дюн — то була одна цільна луска дракона, що залишався похованим у серці світу. Щит цей був мідно-червоний, вкритий чорними плямами.
By тримала реліквію за краї і відчувала незнайомий їй раніше благоговійний трепет. Артефакт був прохолодним, адже його дістали з такої глибини, але тепер він швидко нагрівався під палючим сонцем. Королева повернула до себе його хвилясту поверхню і пильно вдивлялася в неї, проте щит поглинув її відображення.
Королеві не потрібно було бачити себе. Вона знала, наскільки прекрасною була в очах інших — в очах чоловіків-Лютих і навіть в очах людей. Раптом вона згадала, як Адан під час свого останнього візиту різко відмовив їй, коли вона зажадала від нього близькості, і у неї всередині знову спалахнув гнів. Треба було взяти його силою, а потім убити.
Так, було б набагато краще, якби вона його тоді вбила.
By високо підняла щит Рао, показуючи його великій армії піщаних Лютих. Воїни у відповідь зметнули вгору свої списи та мечі. Ауґи перебирали лапами й хропли. Тепер, після втрати своєї людської армії, вона шкодувала, що раніше не зайнялася створенням тисяч мамулів-бійців, а єдина її спроба закінчилася провалом. By задерла вгору підборіддя й вирішила, що її піщаних Лютих буде цілком достатньо, щоб винищити людей, які зрадили її та вбили Кво.
Вона просунула руку в ремінь на зворотному боці щита й притиснула артефакт до грудей. Якщо Рао давним-давно зміг поранити Оссуса, то він саме той воїн, якого By варто наслідувати. Вона — королева піщаних Лютих. Жоден ворог не зможе встояти перед нею, особливо король Адан. Вона повільно різатиме його на тисячу тоненьких смужок м'яса, залишаючи його живим якомога довше.
Це дуже потішило би Кво...
Вибравшись із вирви, яку вони викопали в піску, By застрибнула в сідло свого ауґи. Їздова рептилія, похитуючись з боку в бік, повільно рушила вперед.
By гучним голосом звернулася до свого війська:
— Ми довго готували вас до війни! Ми навіть влаштували полювання на дракона. Тепер ми знищимо людську заразу в Судеррі — просто щоб потренуватися. — Вона хижо посміхнулася. — А після того, як ми зітремо з лиця землі Баннрію, наше військо вирушить на північ, щоб розбити армію крижаних Лютих.
Її слова викликали шквал радісних вигуків серед її воїнів, вельмож та магів. Передній ряд Лютих на їздових рептиліях зрушив з місця і, перейшовши на рись, помчав уперед по рівнинній пустелі. За ними рухалися незліченні ряди воїнів, хто теж верхи, а хто просто нісся бігом по випаленій землі. Усі вони здійняли стіну куряви й дрібного піску, яку приречені на смерть люди в Судеррі побачать ще здалеку. By хотіла, щоб вони знали, що піщані Люті насуваються на них. Вона хотіла, щоб вони до смерті боялися своєї долі.
Аксус мовчки їхав поруч з королевою. By глянула на нього, а потім подивилася вперед, на суворі скелясті гори.
— Я хочу зрівняти їхнє місто з землею, залишити від нього тільки тліючі руїни. Треба було давно це зробити. — На неї нахлинули спогади про те, як Кво супроводжував її під час першого візиту до того людського міста, і вона нахмурилася. — Коли ми прийшли з пустелі, я була здивована тим, що люди зуміли видертися з грязі й непогано влаштуватися. Треба було підкорити їх собі ще тоді.
— Це було б марнуванням робітників і ресурсів, — обережно застеріг Аксус. — Так само, як і винищення всіх мешканців міста зараз. Чому би просто не вбити Адана задля покарання, а після цього використати людей як наших робітників і піхотинців?
— Хіба я можу їм довіряти? — запитала By. — Як я можу спустити їм таку непокору?
— Так, вони мають вмерти, але чому б не дати їм послужити потрібній нам меті? Нехай вони загинуть, воюючи з крижаними Лютими — на нашому боці. Наші стосунки з людьми можна було б влаштувати з більшою вигодою для нас. Якби вони залишалися вдоволеними, нам не довелося б зараз гаяти час. Ми би прямували на північ — до нашого справжнього ворога.