— Я помираю?
Він помацав її лоб і насупився.
— Не помираєте, але вам може так здаватися. Наскільки я зрозумів, ви дуже довго вживали молочко блакитного маку. Ми, утауки, добре знайомі з ним. Власне, ми саджаємо мак, щоб позначати наші таємні стежки. — Він став серйознішим. — Тепер ваше тіло вимагає його. Вам зле без наркотику.
— Але зараз я його не маю. Я не взяла з собою пляшечки.
— І добре, що не взяли. Ви мусите подолати ці напади так само, як ми долаємо наш шлях. Вам доведеться бути дуже сильною.
Ліра застогнала, її всю трясло. Їй знову захотілося померти.
Наступні два дні вона провела в тяжких стражданнях. Вони відпочивали, ховаючись під деревами на лісових галявинах, де розбивали свій невеличкий табір, і тоді Доннан Ра піклувався про неї. Ліра вибльовувала все, що з'їдала, але Доннан Ра приносив їй воду.
Зрештою лихоманка спала і нудота ослабла, але тепер жінка почувалася такою вимотаною, що здавалася собі ганчіркою, викрученою працьовитою прачкою. Доннан Ра знайшов якісь жовті квіти і вербу, з якої зідрав шматочки кори, потім заварив з цього чай і дав їй випити. Смак був жахливий, але чай трохи ослабив стукіт у її голові та заспокоїв розлад шлунку. Ліра з тугою згадувала про той безтурботно-радісний стан, який приносить макове молочко, про відчуття безпам'ятства й байдужості, але як тільки вона подумала про те, щоб знову його випити, її шлунок звело судомами, і вона застогнала.
Нарешті Ліра відчула себе достатньо добре, щоб щось поїсти, і вона вже могла йти, не похитуючись і не спотикаючись на кожному кроці. Тієї ночі вони знову вирушили в дорогу, ледь освітлену місячним світлом, і, проїхавши кілька годин у темряві, побачили попереду вогнища. Доннан Ра з'їхав з дороги і сказав Лірі залишатися на місці, а сам став крадькома пробиратися вперед, щоб розвідати, кого вони зустріли.
Через деякий час він повернувся, широко посміхаючись. Вони сіли на коня, і Доннан спрямував його до великого табору. Вози й намети оперізували велике багаття і багато невеликих вогнищ, на яких готували їжу. Ліра побачила барвисті знамена і прапор з вишитим колом посередині. Вона почула спів.
— Ми в безпеці? — запитала вона в Доннана Ра.
Він засміявся.
— Це утауки. Далі ми можемо подорожувати разом з ними. Ах, це те, чого я так чекав!
Коли вони верхи на мерині наблизилися до вогню, їх помітили утауки. Вони перестали співати і, зацікавившись, повставали від вогнищ. Ліра злякано озирнулася. Стільки утауків, одягнених у барвисті кольори різних племен!
І хоча після ув'язнення в підземеллі одяг Доннана Ра був пошарпаний і брудний, люди впізнали знаки його племені, а він упізнав табір.
— Це навіть краще, ніж я думав! — Він обійняв Ліру за талію, підтримуючи її і направляючи коня до головного вогнища. — Ми натрапили на головний табір Шелли дін Орр. Тут нам будуть раді, як ніколи й ніде. — Він голосно засміявся. — Це ваш новий дім!
Усміхнені утауки обступили новоприбулих.
59
Навіть після того, як Адан та армія Судерри вирушили в похід, Пенда, залишившись у місті, не почувалася самотньою. Ґлік не відходила від неї ні на крок, розповідаючи про свої пригоди та шукаючи розради. Дівчина згорнулася калачиком на великому королівському ліжку, зауваживши, що ніколи не бачила такого аж занадто м'якого матрацу і таких надмірно пишних ковдр.
— Сподіваюся, це не заважатиме тобі спати, — піддражнила її Пенда. — Якщо захочеш, то завжди можеш лягти на підлозі.
Ґлік щільніше загорнулася в ковдру.
— Нічого, якось впораюся.
Обидва ска вмостилися на жердині, поглядаючи на дитину в колисці. Пенда задула свічки, а Ґлік затишно скрутилася клубочком у ліжку королеви. Незабаром вона задрімала, поглинута сном і видіннями, а от Пенді не спалося. Було так тихо, так тепло, що на мить вона ніби відчула, що таке мир і спокій. Але Адана не було поруч.
Дівчині-сироті знову наснилося нічне жахіття, і вона неспокійно борсалася під ковдрою. Арі змахнула крилами, видавши пронизливий крик. Ґлік смикнулася, різко прокинувшись, і у відблисках полум'я вогнища Пенда з болем у серці помітила великі густі тіні навколо очей дівчини. Змарнілий вигляд її личка свідчив про те, що вона й досі не оговталася від постійного страху та недоїдання. Пенда спробувала заспокоїти її, погладивши по скуйовдженому, нерівно підстриженому волоссю.
— Тобі нічого не загрожує. Це було просто нічне жахіття.
Заплакала маленька Оук, і Пенда встала, щоб взяти дитину на руки і поколисати її.
Ґлік намагалася осмислити те, що їй наснилося, те, що вона побачила.
— О, то було щось більше, ніж просто нічне жахіття. Стільки видінь! — Вона потерла очі. — Ще гірше було на рівнині Чорного скла через усю ту отруйну магію, що просочилася в землю! Стільки крові, стільки подій з минулого. — Вона знову й знову малювала коло довкруж серця, намагаючись цим себе заспокоїти. — Я чула відлуння криків тисячолітньої давнини. Крики всіх Лютих та всіх людей-рабів, вбитих там. — Вона шморгнула носом, потім витерла його тильною стороною долоні.
— А ще я бачила дракона, який ховався під димчастим склом. Чорні озерця виглядали немов вікна... у зло. Воно сидить десь глибоко всередині світу і поволі витікає назовні. І це щось більше, ніж просто дракон. — На її маленькому обличчі проступила тривога. — Дещиця його живе в кожному з нас.
Пенда пригорнула худеньку дівчинку до себе, тримаючи Оук однією рукою, а іншою обіймаючи свою названу сестру. Зараз королева могла захистити їх обох, так само як високі міцні стіни Баннрії захищали її саму.
— Ми зможемо знайти спосіб боротися з ним як всередині себе, так і ззовні. — Вона зітхнула. — Шкода, що мого Старфолла немає поруч. Міські мури міцні, але його серце ще міцніше.
Ґлік, усе ще занепокоєна, повернулася на бік на зібганих простирадлах. Світла вогнища було достатньо, щоб Пенда помітила, як їй не по собі.
— Я бачила ще одну сутність у димчастому склі, таку ж могутню. Протилежність дракона. Не можу зрозуміти, чи вона краща, чи просто інша. Щось жахливе.
— У світі занадто багато жахливих речей, — мовила Пенда. — Я рада, що ми маємо одна одну.
Раптом Ґлік підняла голову, і на її обличчі з'явився здивований і водночас стривожений вираз.
— Кра, я геть забула! Ми звільнили всіх в'язнів у центральних каньйонах, але ще одна група відправилася працювати на рівнину Чорного скла! Десь дванадцятеро рабів, троє охоронців-Лютих і один маг.
Почувши це, Пенда відчула тривогу.
— І вони все ще там? Збирають димчасте скло?
Дівчина кивнула.
— Думаю, так. Ми повинні врятувати їх!
Пенда стиснула губи.
— Ми не можемо просто поїхати туди і звільнити в'язнів. Королева By може здогадатися, хто визволив усіх бранців з каньйонів.
— Ми повинні!
На серці в Пенди стало вкрай тривожно.
— Завтра ми скличемо раду і подивимося, що можна зробити. Кажеш, там тільки один маг і троє охоронців?
Ґлік намалювала коло довкруж серця.
— Так. І дванадцять полонених. Ми можемо звільнити їх. Королева By наказала охоронцям берегти їхні життя.
Оскільки їм обом так і не вдавалося заснути, Ґлік стала розповідати про своє життя у невільничому таборі, про те, що її змушували там робити, про розмови, які вона вела з Чет, про те, як зберегла синє перо Арі. Нарешті дівчина знову задрімала, притулившись до своєї названої сестри.
Королева Пенда теж намагалася заснути, думаючи про Адана, який на чолі свого війська рухався до гір, щоб протистояти своєму брату. Сьогодні вночі, далеко від дому, він спатиме на твердій землі. Вона тужила за Аданом, але в неї були свої обов'язки, і тепер саме Пенда несла відповідальність за це місто. Вона, вартові Стяга, Чет, інші звільнені Хоробрі — всі вони захищатимуть місто. Вони мусять.
Наступного ранку, погодувавши дитину й запросивши приєднатися до неї за сніданком кількох радників і лордів-васалів, які ще зоставалися в замку, Пенда завела розмову про в'язнів, які залишилися в таборі, де добували димчасте скло. Раптом у залу увірвався Гейл Орр, на його обличчі дивним чином змішалися почуття гніву й остраху. Він здійняв угору обрубок лівої руки, наче то був кийок.