— Ні! — закричала Пенда зі стіни, побачивши, як падає її батько. Хоробрі атакували з несамовитою люттю. Їхні реймери спалахували, мов блискавки, і Чет та двом іншим Хоробрим вдалося відтіснити мага й численних ворожих воїнів. Вартові Стяга, жбурнувши вбік жовті прапори, вихопили мечі з димчастим склом, щоб захищати себе.
Шаленої атаки Хоробрих виявилося достатньо для того, щоб відкинути Лютих хоча б на декілька секунд.
— Заберіть його! — крикнула Чет.
Пенда почула ці слова, незважаючи на відстань. Вартові Стяга вбили двох воїнів, які не очікували, що їх атакуватимуть зброєю з димчастим склом. Один Хоробрий зіскочив з коня, висмикнув спис королеви By з грудей Гейла і підхопив його тіло з землі.
Пенда закричала з високої стіни.
— Татку! — Дитина в неї на руках заплакала, сама Пенда теж розридалася, все її тіло здригалося від горя. — Ні!
Ґлік міцно її обійняла.
Внизу Хоробрі билися з Лютими, рубаючи вусібіч своїми палаючими реймерами. Вартові Стяга схопили тіло Гейла і поскакали назад до міста, а Хоробрі тим часом прикривали їхній відступ. Чет та її супутники затято відбивалися, стримуючи натиск набагато більших сил Лютих.
Високо вгорі голосно клекотіли й свистіли Арі та Ксар, кружляючи над битвою, а потім раптом понеслися вниз, до армії піщаних Лютих.
Пенда відчула, як слабне, рветься її сердечний зв'язок.
Ґлік застогнала і похитнулася, ледь втримавшись на ногах, вона хапала ротом повітря, ніби задихаючись, і несподівано занурилася в дивний транс.
— Їх занадто багато... їх усіх!
Чорні хмари потемніли, і незліченні маленькі тіні вирвалися з них, мов рій сарани. Ксар і Арі мчали до поля битви внизу, а за ними тисячі й тисячі диких ска. Птахи-рептилії сотнями нападали на Лютих, вони били їх крильцями, дзьобали, дряпали.
Армія Лютих змішалася, охоплена хаосом, ауґи в паніці задкували. Ска утворили якусь подобу захисної стіни, щоб Чет та інші Хоробрі змогли вирватися з бою і відступити до воріт.
Солдати на мурах міста закричали вниз, щоб вартові відчинили браму. Ска не припиняли діймати й відволікати військо Лютих, поки всі вершники не опинилися за міцними стінами Баннрії разом зі своєю страшною ношею.
64
Мандан, проспавшись, дещо оговтався від дії макового молочка, але, прокинувшись, почував себе кволим, його нудило, все тіло тремтіло. Проте в голові все ж трохи прояснилося, і його охопило обурення, яке виявилося достатньо сильним, щоб змусити його почати діяти.
Коли відправлені на пошуки солдати доповіли йому, що посланець-утаук теж втік із замку, конаґ збагнув, що Ліра, очевидно, втекла з ним і що вони замислили все це разом. Указ Колланана й Адана, в якому вони закликали позбавити його влади, таємна змова утауків, яка тепер була розкрита, і спроба вбити його — все це було частиною одного великого заколоту. Його власна дружина, королева, брала в цьому участь, а також його брат разом з дядьком. Поки він докладав усіх зусиль, щоб вибудувати оборону та зібрати своє військо, підступна зрадниця Ліра, мов отруйна змія, затаїлася поруч, виношуючи плани його повалення.
Мандан сидів згорбившись на троні, блювотні потуги мучили його, в голові гупало. Все ж узявши себе в руки, він підняв голову і поглянув на двох Хоробрих, що увійшли до тронної зали, явно принісши йому якісь новини. Його накрило хвилею хворобливого збудження.
— Ви знайшли Ліру? — зажадав негайної відповіді Мандан. — Я хочу, щоб ви повернули її живою, хоча жити їй після цього залишиться не довго.
— Ми маємо багато чого повідомити, мій конаґу, — ухильно відповів Титан. — Наші розвідники намагаються простежити, куди поскакав вершник-утаук. Ми підозрюємо, що королева з ним.
— Звісно, вона з ним! — гаркнув Мандан. — Вона зрадила мене. Цілком можливо, що вона навіть стала його коханкою.
— Ми шукаємо каравани й табори утауків, — буркнув Хоробрий. — Вони всі спілкуються між собою. Хтось із них має знати, що сталося.
— Утауки зникли, — тихо прошипіла Дженна сповненим люті голосом, — вони всі як один покинули місто. Явно домовилися про це поміж собою.
— Ви мали зупинити це, — заявив Мандан. — Ви мали дізнатися про це заздалегідь.
Очі Дженни спалахнули від обурення, але Титан заговорив першим.
— Ми розбиралися з більш важливими проблемами в Конвері.
— У вас для цього була ціла армія, — відрізав Мандан.
— Не ціла армія, — заперечив Титан. — Поки що ваші лорди-васали прислали тільки третину того, що ми очікували. До того ж кількість дезертирів зросла, в тому числі й серед замкових слуг.
— Дезертири! Знайдіть їх. І покарайте.
— Поголос про указ дійшов сюди із Судерри та Нортерри. Дехто вірить у звинувачення, і ніхто не хоче початку міжусобної війни.
— Брехня, — заявив Мандан. — Я — конаґ. Вони повинні вірити мені більше, ніж будь-кому іншому.
Дженна застигла з кам'яним, непроникним виразом обличчя, а от Титан виглядав стривоженим.
— Люди починають втрачати довіру до вас, Володарю. А якщо Уто справді вбив конаґа Конндура...
— О, Уто звісно цього не робив! — Мандан постійно повторював собі це і щоразу вірив у ці слова трохи більше. — Мого батька вбили ішаранські тварюки. Це всі знають! А тепер королева Ліра намагалася отруїти мене. Вона вступила у змову з бунтівниками Аданом і Коллананом. Ми повинні знайти їх і завдати їм нищівної поразки.
Заговорила Дженна.
— У нас є ідея, Володарю. Один з розвідників щойно повідомив, що помітив на цьому боці гір великий табір утауків, який рухається дорогою вздовж ріки.
— Великий табір? — Мандан задумався над почутим. — Саме туди, очевидно, й направилася Ліра і той посланець-утаук. Усі ці племена тримаються разом. Негайно зберіть двісті солдатів. Ми повинні дістатися до цього табору, поки вони не розбіглися.
Титан здивовано перепитав:
— Двісті солдатів, Володарю? Для чого?
— Щоб розгромити табір заколотників, звичайно ж, — відповів Мандан. — І спіймати мою дружину, якщо вона там.
— Я поїду, — сказала Дженна. — Я скакатиму дуже швидко й поверну королеву Ліру, якщо вона там.
— Ні, я сам туди поїду і візьму свою армію. — Мандан обвів поглядом своїх охоронців, вбраних у чорні однострої. — Двісті солдатів Співдружності та двоє Хоробрих — цього буде більш ніж достатньо.
Кінний загін виїхав того ж дня пополудні. Мандан був у повному озброєнні, а на плечі він накинув показний плащ у синіх кольорах Співдружності, на якому було вишито сонце, що сходить, — герб Остерри. Коли він кидав погляд на символ відкритої руки на своєму щиті, то щоразу думав про свою власну руку, занесену для того, щоб дати безжального ляпаса по обличчю Ліри.
— Ми помчимо вздовж ріки — швидко і без жодних непотрібних зупинок! Стільки, скільки знадобиться! — вигукнув він. Пролунала команда вирушати, почувся дзенькіт упряжі, цокання підков по бруківці, і солдати виїхали із замку Конвери. Великий загін нестримним потоком пронісся вулицями міста. Діставшись відремонтованого моста, вони перетнули його, вишикувавшись колоною по одному, а потім галопом помчали далі по широкій дорозі.
Мандан, хоч і намагався зберігати показний вигляд, як це личило конаґу, почувався кепсько — в нього й досі не пройшли наслідки дії отрути. Кілька разів його кидало в холодний піт, а від стрімкої їзди знову почало нудити. У голові гупало, але він змушував себе думати про майбутню перемогу.
Тепер, коли він їхав на чолі військового загону, він розумів, що для нього настав час взяти участь у справжній битві. Під Янтоном він зміг побувати лише у власній уяві, проте він був разом із флотом Співдружності під час ганебної поразки біля острова Фулкор, і це змушувало Мандана здригатися від жаху, а потім снилося йому в нічних жахіттях. Цього разу все буде інакше. Це ж звичайні шпигуни-утауки, усілякі торговці, мандрівні родини. Вони швидше схожі на овець, а його військо — на голодних вовків.
На другий день виснажливого маршу розвідники доповіли, що побачили попереду табір утауків — великі й малі багаття, численні намети й вози, прив'язані до дерев коні.