— Щонайменше сотня утауків, Володарю, — сказав вершник, чиє спітніле обличчя вкрилося кіркою затвердлої дорожньої пилюки.
— А нас двісті, — мовив Мандан. — Утауки не завдадуть нам жодних клопотів. — Він ударив п'ятами в боки свого коня, і вони помчали вперед, високо здійнявши мечі. Коли вже в сутінках вони дісталися широкої галявини, заповненої наметами й возами, почули співи й табірні балачки, Мандан закричав:
— В атаку! Атакуйте ворога!
Бойовий загін, мов велетенський молот, обрушився на табір. Вершники рубали мечами все, що потрапляло їм під руку, кидали в намети смолоскипи. Перелякані утауки з розпачливими криками металися по табору.
Мандан заволав на все горло.
— Ми оголошуємо племена утауків зрадниками, і тепер над ними звершиться правосуддя конаґа. — Його кінь захропів, злякавшись звуків побоїща. Мандан ударив його по боку плазом меча, і від несподіванки кінь став дибки, б'ючи копитами в повітрі.
Табір нагадував розбурханий мурашник: утауки метушилися, хапаючи жердини, на яких трималися намети, старі мечі, головешки з вогнищ. Вони ставали спина до спини, намагаючись захистити себе. Мандан міг би наказати лучникам перебити їх усіх, але він волів побачити, як їх рубають його мечники.
Перед головним шатром на килимі сиділа, схрестивши ноги, старенька жінка. Вона здійняла догори руки, схожі на тонкі вузлуваті палиці.
— Я Шелла дін Орр, і це мій народ. Що ми зробили?
Мандан поскакав до неї, почувши ім'я очільниці утауків. Вона виглядала жалюгідно слабкою й розгубленою.
— Ви викрали мою дружину! Де Ліра?
— Ми нікого не викрадали, — заперечила Шелла дін Орр. — Утауки нейтральні. Ви повинні припинити це негайно.
Тим часом вершники погналися за двома дітьми, що втікали до дерев, діти пронизливо закричали. Титан і Дженна запалили реймери та били по наметах, убиваючи чоловіків і жінок, які намагалися захищатися.
Двоє бородатих утауків стали по обидва боки від старої.
— Ми будемо захищати нашу матір.
Мандан розсміявся.
— Можете спробувати. Де Ліра?
— Наші племена — мирні торговці. І так було завжди, — сказала Шелла.
— Ваші племена брали участь у змові. Ваш посланець таємно змовився з двома королями-бунтівниками.
— Це поза межами вашої влади, — заявила стара жінка. — Ви не правите нами!
Тоді Мандан підняв свій меч і вдарив Шеллу дін Орр. Він закліпав, сам вражений тим, що зробив. І хоча він багато разів тренувався з Уто, ця жінка стала першою людиною, яку він справді вбив власноруч. Так, йому доводилося рубати мечем набиті соломою опудала, на яких був ішаранський одяг. Попри свій політичний авторитет, ця стара жінка-утаук не була сильним супротивником.
Мандан рубонув знову, і клинок, пройшовши крізь її загрубілу старечу шкіру, відтяв їй голову.
Двоє бородатих чоловіків кинулися на Мандана, і він, з усіх сил відбиваючись мечем, поранив тільки одного з них, а іншого йому не вдалося зачепити.
Поруч, мов виринувши з-під землі, опинився Титан. Хоробрий змахнув своїм реймером і зарубав одного з чоловіків, а інший, вже поранений, кинувся, похитуючись, тікати.
По всьому палаючому табору чулися крики й стогони утауків. Коли вони побачили, що їхню очільницю вбито, це, здавалося, позбавило їх останніх сил.
— Шелло дін Орр! Ох, матір!
Мандана радувало те, що він бачив навколо: багато розпластаних на землі тіл, палаючі намети, розтрощені й перекинуті вози, забиті коні. Для утауків усе це стало глибоким потрясінням.
Конаґ почув гучний крик і звуки боротьби. До нього підійшла Дженна, високо тримаючи свій реймер і тягнучи за собою худорляву жінку у вишуканій блакитній сукні.
Мандан був вражений, побачивши її густе руде волосся, бліду шкіру. Усього на якусь миттєвість побачене нагадало йому його любу матір, але потім лють затьмарила його зір. Ліра була зрадницею, а не люблячою жінкою, як леді Мейра.
— Я знайшла її, Володарю. Ми можемо забрати королеву із собою, коли закінчимо з покаранням утауків.
Почервоніле обличчя Ліри вкрилося плямами. По щоках текли сльози. Для Мандана вона виглядала слабкою й жалюгідною.
Усі задуми конаґа миттю розвіялися, щойно він побачив Ліру. У нього з'явилася нова ідея. Він більше не мав жодних почуттів до Ліри. Вона навіть не була варта того, щоб її катувати. Йому не потрібна була помста, бо вона не заслуговувала на неї.
З огляду на кількість утауків у цьому таборі він почав усвідомлювати, наскільки масштабними виявилися плани, спрямовані проти нього, як мандрівні племена, вочевидь, поширювали смуту, налаштовували проти нього цілі містечка, навіть його власних лордів-васалів. Доннан Ра поширював брехню, яка послаблювала його владу. А те, що в цьому брала участь сама Ліра, — про такий сором і думати було нестерпно. Невже її любов до нього весь цей час була облудою?
Мандан кинув на неї сердитий погляд, потім подивився на Дженну.
— Я не бачу тут своєї королеви. Вона для мене менше, ніж ніщо. Все, що я бачу, — це поле, на якому повно підступних змій-утауків. — І тут йому спало на думку ще дещо. — Утауки... це ж до них належить і та жінка, що спокусила мого брата Адана. Вона, напевно, налаштувала його проти мене і проти всієї Судерри. — Він глибоко вдихнув, вже не сумніваючись у своєму рішенні. — За свою зраду вони всі мають померти.
З диким криком з-поміж дерев вискочив якийсь чоловік. Доннан Ра! Посланець кинувся вперед, ніби намагаючись врятувати Ліру, але солдат Співдружності перехопив його і різким ударом встромив меча йому між ребрами. Утаук поточився, хапаючи ротом повітря, і впав долілиць. Його рука потягнулася по землі, все ще намагаючись вхопити щось, до чого він вже ніколи не дотягнеться.
Ліра завила, побачивши, як упав Доннан Ра, і це її виття прозвучало для Мандана як вияв страшної зради.
— Вона сама вирішила прийти сюди. Тому вона не моя королева. Вона утаучка. Убийте її.
Без найменших вагань Дженна, змахнувши реймером по плавній дузі, розпанахала сильним ударом тіло Ліри трохи нижче ребер, розрубавши молоду жінку навпіл.
Мандан не відчув нічого, крім самовдоволеної радості. Тепер у нього не було королеви... Він був конаґом, і він був самотнім.
65
Хвилі розбивалися об скелі неподалік, але жрець Ерікал не міг розплющити очі. Він задихався і кашляв, випльовуючи солону воду, а потім відчув, як вода підхопила його і винесла на кам'янистий пляж.
Шторм уже давно минув, хмари розвіялися, і залишилася тільки чиста блакить неба. Яскраве сонячне світло, відбиваючись від поверхні води, проникало крізь повіки. Чергова хвиля підштовхнула його до берега, а потім, ніби знущаючись, потягнула назад, на глибину. Ерікал закліпав і спробував роздивитися навколо себе, проте його накрила ще одна піниста хвиля. Сила прибою перевернула його, тягнучи по шорсткій гальці. Він знову задихнувся, відчув смак крові, а потім в роті стало ще більш солоно.
Ерікал дуже довго боровся, поглинутий океаном, зметений штормом, який накрив ішаранські кораблі, перекидаючи їх, розбиваючи їхні корпуси, зіштовхуючи їх між собою зі страшним тріском, який заглушали розкотисті удари грому. Він пам'ятав, як до нього донісся рев Маґди, і пошкоджені штормом кораблі понеслися далі, залишивши його посеред безкрайого океану, поки він у розпачі молотив по воді руками, здіймаючи довкола себе солоні бризки.
Божкиня огорнула Ерікала, мов мерехтлива ковдра, і підтримувала його, захищаючи від підступних хвиль з білими пінявими гребенями. Вона була достатньо сильною, щоб врятувати його, хоча й ослабла від того, що витратила чимало своєї магії на створення урагану. Ерікала затягнуло так глибоко під воду, що навіть божественна сутність ледве змогла дотягнутися до нього, однак їй вдалося оточити його своєю енергією, мов великою бульбашкою. Приголомшений, вже байдужий до всього, майже непритомний, він дозволив собі розчинитися у воді, у бурі, у темряві. Ерікал не відчував страху, а лише тепле приємне відчуття, яке супроводжувалося легким поколюванням, від усвідомлення того, що божкиня врятує його — якщо це виявиться в її силах.