Уто, вихопивши меч, підскочив до борту корабля.
— Вже достатньо близько!
Навіть не глянувши на бійців, що зібралися на палубі, він перемахнув через борт, не чекаючи, поки судно зупиниться повністю. Як тільки ноги Уто торкнулися причалу, він кинувся вперед, його кольчужний плащ летів за ним, — Хоробрий мчав захищати Рівермут.
Він побачив, що на сусідньому причалі напівзатоплений ішаранський корабель стоїть порожній, усі ворожі бійці покинули його, відправившись грабувати місто. Озирнувшись, Уто помітив, що неподалік іде бій: портові робітники та міські охоронці билися з ішаранськими солдатами біля тліючого складу. Крім ішаранців у одностроях, він помітив кремезних істот, які виглядали так, наче ворог використав магію, щоб створити воїнів-варварів із розлючених биків і кудлатих ведмедів.
Солдати Співдружності вслід за Уто висаджувалися на берег і, вигукуючи бойові кличі, безладною юрбою неслися по пірсу, сповнені рішучості захищати місто.
Уто, добігши до кінця причалу, побачив двадцять або тридцять чужоземних бійців, які зійшлися в бою із захисниками Рівермута. Закривавлені трупи лежали вздовж усієї набережної. Він на мить зупинився, щоб закріпити навколо зап'ястя реймер і запалити вогняний меч. Іншою рукою Уто здійняв догори звичайний меч, готовий рубати ним загарбників. Він кинувся до місця сутички, і в захисників вирвався крик здивування й полегшення, коли вони помітили реймер Хороброго.
Варвари озирнулися, коли Уто вже був поруч. У руках вони тримали палиці, дрюки та важкі сокири, але жодної більш сучасної зброї, яка вимагає не сили, а вправності, у них не було. Двоє з них розвернулися до нього, вишкірившись і показуючи загострені зуби. Вони загарчали, і їхні голоси були більше схожі на звірячі, аніж на людські.
Першим ударом Уто розрубав одну з палиць навпіл, а наступним — відрубав руку варвара разом з його бойовою сокирою. Ще четверо дикунів кинулися на нього, ніби думали, що зможуть здолати Хороброго, озброєного реймером. Вони напирали на Уто, клацаючи гострими зубами, наче збираючись, немов вовки, роздерти його плоть. Перш ніж його солдати встигли приєднатися до бою, Уто перебив більшу частину ворожих варварів.
Місцеві захисники, забризкані кров'ю, виглядали вкрай втомленими, але, поки Уто розбирався зі звіроподібними нападниками, вони переключилися на одягнених в однострої ішаранських солдатів. Ішаранцям вдалося вбити портового вантажника, який, захищаючи рідне місто, бився багром, проте інші городяни перебили решту нападників. Після появи Уто з підкріпленням з «Ґліссанда» перебіг битви швидко змінився.
Останній дебелий варвар кинувся на Уто, стискаючи в руках товстелезний кийок. Він, схоже, вважав себе непереможним, але реймер Уто швидко довів, що це не так. Мертвий дикун гримнувся додолу, мов повалений бик. Його заточені зуби врізалися в землю.
Захисники міста стояли захекані, закривавлені, виснажені. Їхні очі потемніли, а обличчя були перекошені від щойно пережитого.
Відчуваючи біль і відчай, Уто дивився вверх на русло ріки, впевнений, що інші кораблі ішаранців вже поплили по ній вгору до місця злиття. Він мусив потрапити до Конвери, поки не стало надто пізно!
Уто сягнистим кроком підійшов до чоловіка, що був більше схожий на рибалку, ніж на солдата.
— Коли вони припливли? Скільки кораблів?
Чоловік розгублено закліпав очима, наче Уто говорив невідомою йому мовою.
— Коли? І скільки ворогів?
— Сьогодні вранці на світанку, — нарешті відповів чоловік.
Заляпана кров'ю жінка додала:
— Шість кораблів... ні, думаю, сім. Один потонув прямо на вході в гавань, але бійці з нього допливли до берега. Ще два нам вдалося пошкодити й спалити біля причалів.
— Ми боролися з ними, як могли, — додав рибалка, — але наша гавань була майже порожня, весь флот Співдружності відплив до Ішари. У нас тут нічого не залишилося.
— А що сталося з іншими кораблями? — запитав Уто. — Вони втекли?
Жінка жестом показала вгору по річці.
— Вони поплили до Конвери. Чотири кораблі.
Саме цього він боявся найбільше. Чотири кораблі... з десяти. А що з рештою? Він замислився, чи не напали вони на узбережжя Остерри десь в іншому місці. Уто подумав про Мандана в замку, невмілого воєначальника, хоча й непоганого бійця на мечах. Титан і Дженна даватимуть йому поради, допоможуть йому, але у них в столиці точно недостатньо військ, щоб зупинити повномасштабне вторгнення ішаранців. Чотири бойові кораблі піднімаються просто зараз по з'єднаній річці!
Він похитав головою, швидко метикуючи, що робити далі. Їм все одно знадобиться якийсь час, щоб дістатися проти течії до Конвери.
— Мені потрібен кінь, швидкий кінь! Я поїду туди сам.
Місцеві жителі, яким вдалося вижити в бою з ішаранцями, виглядали занадто розгубленими, щоб запропонувати йому допомогу, якої він потребував негайно. Коли він підняв свій вогняний реймер, щоб надати більшої ваги своїй вимозі, хтось нарешті дістав йому свіжого коня, і він заскочив на нього. Не роздумуючи більше жодної миті, Уто пришпорив скакуна, залишивши солдатів Співдружності гасити пожежі в портовому місті. А сам, пустивши коня галопом і пригнувшись у сідлі, помчав уздовж річки до Конвери, боячись застати замок конаґа у вогні.
З нахиленої палуби «Ґліссанда» Мак Дур спостерігав за боєм на набережній. Він бачив, як горять склади і як падають замертво останні загарбники, здебільшого від палаючого реймера Уто. А сам Мак Дур і його команда були просто щасливі, коли чужі для них солдати Співдружності нарешті покинули його корабель.
На милому його серцю торговому судні тепер було тихо й спокійно, але від того стрімкого й прекрасного корабля, яким колись був «Ґліссанд», вже мало що залишилося. Занадто багато шкоди йому було завдано не лише під час боїв на острові Фулкор, а й через ті зміни, які перетворили «Ґліссанд» на бойовий корабель. Внизу, в трюмі, його матроси відчайдушно намагалися залатати нову пробоїну в корпусі, нашвидкуруч зроблені латки розійшлися, і вода з новою силою хлинула всередину. Врізавшись у причал в Рівермуті, судно отримало ще більше ушкоджень.
Поки Уто бився з ішаранцями в місті, Мак Дур спустився з ліхтарем в трюм, де спостерігав за несамовитими, але марними зусиллями моряків. Вони стояли вже по коліна у воді, а нестримні струмені води били між проломленими дошками корпусу. Тріснули ще дві дошки, і весь корабель скрипуче застогнав, ніби його бідолашний «Ґліссанд» задихався від болю. Капітан відчув нестерпний біль у серці. Його корабель був схожий на смертельно поранену істоту.
Утауки майже не володіли магією, хіба що мали трохи везіння чи могли покладатися на збіг обставин, коли удача була на їхньому боці, але Мак Дур провів стільки часу на борту свого судна, що відчував міцний зв'язок з ним. Після всіх пережитих пошкоджень і знущань «Ґліссанд» уже майже здався. Дух корабля був зломлений ще раніше, коли його захопили в гавані Сереполя і пізніше змусили приєднатися до флоту Співдружності, а потім двох членів його екіпажу повісили на реях.
Пришвартований до причалу в Рівермуті, «Ґліссанд» продовжував набирати воду, поступово тонучи. Він потребував капітального ремонту, — ремонту, який Мак Дур не міг ані виконати, ані дозволити собі.
Його переповнювали одночасно сум і гнів. Не для цього він став капітаном торгового судна, не для цього щиро радів, коли привозив товари в черговий порт, бачив захват на обличчях покупців, які перебирали так потрібні їм товари і торгувалися з ним, намагаючись отримати найкращі ціни. Він став мореплавцем не для того, щоб воювати, байдуже за кого. Він намалював коло довкруж свого серця.
— Я збираюся зійти на берег, і ви всі можете зробити те ж саме. — Він подивився на свій бідолашний корабель. — Я не знаю, чи він коли-небудь знову вийде в море... і чи сам я повернуся до нього.
Його команда стояла в темному трюмі по коліна у воді, з безнадією в очах дивлячись на пробоїни.
— Кра, капітане, ти кинеш свій корабель?
— Як мені вже було сказано багато разів, це більше не мій корабель. Ви всі маєте зійти на берег, щоб більше не наражатися тут на небезпеку. — Нахилившись, він поцілував гладеньку деревину корпусу, а потім піднявся сходами до відкритого люка. Сльози стояли в його очах, коли він ішов по палубі, прощаючись — поки що — зі своїм дорогоцінним «Ґліссандом».