Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.
Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.
- Засади прості, - взяв голос староста. – Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім'я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!
Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже - іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.
Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася,та тихе хропіння фризських коней рейтарів.
- Ну, давайте ж, - промовив вахмістр. – Хто кидає першим?
Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.
Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.
Шість, п'ять, два…
Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум'янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!
Дантез не квапився кидати.. Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.
- Нііііі… - простогнав він. – Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!
Слуги схопили його під руки.
- А ну кидай, під три чорти! – крикнув староста. І нехай змилується над тобою Господь.
Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.
Шість, п'ять, два…
Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.
Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.
Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…
Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!
Шість, п'ять…
Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…
Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…
І впав до дірки з-під сучка! І зник!
Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.
- Програв, мил'с'дар! Добре, забирайте його!
Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич. Марек Собеський.
- Стійте! – владним голосом скомандував він. – Затримайтесь!
- У чому річ, мил'с'дар? – спитав староста. – Він же нехибно програв!
- Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!
- Нехай кине ще раз! – буркнув вахмістр.
- Нащо?! – відповів йому староста. – Часу немає! Все рівно буде висіти!
- Veto! – з люттю гримнув Собеський. – Не дозволяю. Невже ж то, пане Мадалінський, ви вже позбулися чеснот і залишків совісті? Не дозволите в'язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!
Староста схопився за шаблю, але ж стримався.
- Шукайте кістку!
Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукади маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.
- Немає кості! – крикнув знизу хтось з людей старости.
- Нема!
- Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!
У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою39 на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.
Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.
Одна кістка. Шість очок.
Шість черепів Смерті.
Брама до життя та волі.
Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.
Оперся на край барабану.
Кинув.
На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.
Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.