Дантез слухав ті слова, і його серце майже вискакувало з грудей. Патент оберстлейтенанта рейтарського полку. Шість порцій47. До того ж королівська милість, яка перекладалася на жирні староства та королівські уряди. Все вказувало на те, що в грі зі смертю йому вдалося витягнути з рукава туза, який знаходився там вже віддавна. Однак, він не вірив, щоб доля посміхнулася йому запросто, з доброти серця. Бо завжди Дантез був тільки іграшкою в руках сильних світу цього.
- Мені дуже приємно чути ці слова, милостивий пане, - промовив він. – Однак, я не вірю, щоб ці гідності та почесті бралися єдине з доброї волі вашої милості. Я добре знаю, що це платня за службу. Тоді, яка має бути її ціль? Що я маю винити, що є вартим такої нагороди?
Смерть і Маг обмінялися поглядами.
- Ми маємо на меті усунення деяких осіб,- сказав Смерть.
- Виходить, вбивство?
- Багатократне вбивство, якщо ми настоюємо, щоб називати речі власним іменем. Я не вірю, щоб для тебе це було novum, бо в численних поєдинках, сутичках та сварках ти аж надто довів свою справність в цим ремеслі, пане кавалере.
Дантез встромив в Смерть холодний, жорсткий погляд.
- Простежуючи за подіями мого життя, ви зробили помилку, пане, - промовив він. – Ви пропустили значущу подробицю, а саме, що я ціню власну честь настільки ж високо, як і життя. Я не найманий вбивця, якому платять за голови. Я не вбиваю з наказу, не стріляю до спини. Так, я вбив декількох людей, але в бою, обличчям до обличчя. Так що до такої ролі я не надаюся.
- Чи тоді слова твої означають, що ти відмовляєшся скористатися моєю милістю?
- Якщо твоя милість означає, що я повинен зробитися вбивцею, тоді відповім, що моя честь не дозволяє мені вбивати заради грошей.
Смерть захлинувся, захарчав. Він сів на лавку, і Маг швидко налив йому вина до срібного наутілуса. Чоловік випив, закашлявся і лише після цього через деякий момент заспокоївся.
- Честь… І де буде твоя честь, коли будь-який селюк розіб'є тобі голову чеканом і повезе її до старости, щоб отримати ті марні двісті дукатів?! Задумайся, Дантезе. До цього часу ти був лише пішаком на шаховій дошці, на якій зіткнулися придворні інтриги. Ми ж пропонуємо тобі роль шахового коня, який буде мати суттєвий вплив на хід битви.
- То не служба для мене.
- Бо ти – людина честі? – в голосі Смерті посилювався гнів. – Милостивий пане, таких людей вже нема!
- Мені прикро, пане, але моєї гордості не можна купити за юдини срібники.
- Та ні, то неправда, пане Дантез. Кожного можна купити. Це є лише питанням відповідної платні.
- Але ж не мене.
- Що ж, - зі злістю сказав Маг, - повертайся, пан, на гостинець. Allez!
Дантез склонився. Двері стояли відкритими. Він немов чув подмух вітру від них. То була дорога на тракт. Дорога до погибелі. Як інфамісу, йому ніде було іти. До Семиграддя? До турків? До Москви?
Смерть знову кашлянув.
- Пане Дантез, - тихо промовив він, і француз, який вже прямував до двері. – Вибачте цю зустріч. Я дуже сильно помилився. Мені здавалося, що на світі вже немає людей честі, що їх вибили в минулих століттях, перебили ударами ззаду, перестріляли з рушниць та півгаків; їх зраджено, продано ворогам та язичникам. Тому прошу у тебе пробачення за те, що зробив тобі настільки ганебну пропозицію. Тому затримай, будь ласка, коня, на якому прибув сюди, бо, можливо, ти є останньою людиною честі, яку я знаю.
Дантез стояв спиню до Смерті і Мага. Він тяжко дихав, відчуваючи, як здіймаються в ньому розпач і гнів, як заламуються в ньому гідність та гордість. Йому не було по що повертатися на тракт. Він не міг жити з честю замість талерів. У нього не було сил повертатися на перехрестя доріг за смертю…
Він обернувся.
- Я згоден!
Дантез не бачив облич своїх довірителів, але міг бі присягнути, що на них з'явився вираз тріумфу. Ті не одізвалися, але ж легко похитали головами.
- Кого я повинен вбити?
Повіяв вітер, знову порушив полум'ям свічок. Маска Смерті скалила вовчі зуби.
Пан Смерть бажав щось сказати, але тільки хрипів і не міг дістати з себе голосу. В кінці кінців обернувся, протягнув руку до чорнила і пера та нашкрябав щось на клаптику паперу. Він подав його Магові, а той передав Дантезові.
Француз кинув оком на невиразні рядки літер і завмер. У нього з'явилося враження, що летить у безодню.
А потім він почав сміятися холодним, безжальним сміхом.
- Милостиві панове, простіше було б зарубати короля Польщі і Литви, - промовив він через хвилинку, коли зібрав в собі достатньо сил. – Що пан каже, слуга повинен. Але ж дя виконання цього завдання мені потрібна армія.