- Це булава покійного краківського воєводи, - сказала Євгенія, - гетьмана Конєцпольського54.
- Звідки знаєш?
- Була товаришкою його ложа. Він темпераментний був та хтивий, а скінчив він від конфортативи. І все через молоду Оссолінську55.
- Так це і є ціна за душу Калиновського, - усміхнувся Дантез. – Побачимо, Євгенія, що нам вдасться здійснити у його милості гетьмана.
Вона ж притисла кармінові вуста до його вуха та стала лоскотати язиком.
- Багато чому тобі ще потрібно навчитися, щоб вільно пізнати лабіринти політики, перш ніх станеш перед Калиновським.
- Тоді вчи мене, Євгеніє. У нас ще є на це час.
- Мене звуть не Євгенією…
РОЗДІЛ ІІІ
ЛЕВИ ЛЕХІСТАНУ
Дума про гетьмана Кінь польський, який він є, кожен бачить56 Зрада Швірського Задніпрянський диявол, то є пан Барановський Фарс генерала Пшиємського Дантез зганьблений
До табору коронних військ під Глинянами57 вони добралися рано вранці. Іржання коней та голоси, якими їх затримала сторожа в таборі, пробудили Дантеза від сну. Він швидко підірвався з оксамитних подушок та розсунув товстезні заслони на вікні.
Вони власне заїжджали до табору. Посеред вранішніх туманів француз бачив ліс наметів, куренів та возів, розставлених вподовж вулиць. Теплий, квітневий вітер грав морем червоно-білих штандартів, бунчуків та прапорців над кольоровими полотнами. Поглядаючи на знаки деяких корогв, на зображені на них рукавиці, топірці, рогатини, кривашні58, зірки і півмісяці, у нього складалося враження, нібито він знаходиться серед відділень доісторичних сарматів, готів чи вандалів. А що ж тут дивитися, якщо він був в таборі польської шляхти, рід якої виводився від прадавніх сарматів. Цікаво – колись все це французові видавалося легендою. Якщо так, тоді звідки взялися ті дивні, не поділені на поля герби панів-братів?
В таборі панував рух. Челядь гнала на пасовища табуни струнких польських коней, над багаттями здіймався дим. Коло наметів і возів крутилася барвна, строката юрба: слуги, почтові, маркітантки та повії. То тут, то там Дантез бачив багаті шапки чи підголені, шляхетські голови панів-товаришів з гусарських чи панцерних корогв59.
Їхали вони до величезного гетьманського намету, оздобленого червоно-біло-червоною хоругвою з білим орлом, Погонею60 та королівським снопом Ваз на гербовому щиті.
І поспішали вони на розмову, яка мала вирішити долю Речі Посполитої…
Та під три чорти! З Польщею завжди були клопоти.
Дантез не розумів цієї країни. Доля кинула його посеред чужаків, далеко від рідної Франції та Парижа, до варварського королівства, назву якого даремно було б шукати на мапах світу. Бертран не знав, що про нього судити. Він навіть не був упевнений, чи назвавши це дивне творіння Польщею, він не помилявся. Адже воно складалося з двох частин: Корони і Литви. А все разом носило настільки ж горду, як і смішну назву Res publica. Річ Посполита. Лівій і римські хроністи посміялися б з цієї концепції, тому що де було цьому розбійному зібранню поляків, литовців і русинів до Римської Республіки!
Дантез ненавидів це паршиве королівство. На нього находив пустий сміх, коли він бачив польську шляхту, зодягнену в чудернацький одяг, по зразку турецького, татарського і, можливо навіть, скіфського чи персидського. Зла гримаса викривила його вуста, коли він згадував її пустий гонор та національну гордість. В цій країні навіть жебраки та діди на папертях титулувалися панами-брата ми, а найбільш підлі селяни надягали жупани, щоб тільки прослизнути до лав благородно народжених. Подорожуючи по Великій та Малій Польщі, Дантез бачив обдертих, виснажених шляхеток, гордість яких була такою ж великою, як борги чи жебрацька палиця, яку вони носили замість шаблі. Він падав від сміху, коли бачив, як шляхетні сіромахи готуються розкидати гній у полі, ставали до роботи з шабельками при поясі, а після кожного кроку їх взуття залишало відбиток босих ніг - адже польський шляхтич вважав за краще ходити наполовину босоніж, ніж одягати лапті з липового лика.
Так, правда. Нібито тут була вольність. Нібито короля вибирала вся шляхта. Тільки ж не все було таким простим. Бо золота вольність Польщі була самою звиклою сваволею, в якій кожний багатій безкарно розтоптував та ображав тих, що були бідніші за нього, а безсилий король повністю залежав від настроїв вічно п'яної та свавільної шляхти. Що відважна була тільки до людей нижчого стану, сама ж була приниженою та слухняною по відношенню до великих панів, які зневажали бідною сіромашною шляхтою як зневажають віхоть, яким витирають гній з саф'янових чобіт.