- Ваші милості, гостя спроваджую! – крикнув гайдук, що вів Дантеза, шляхтичам, які сиділи на кінці столу. – Пан Німець-Мімець на дворі мокнув, по ж певне не знав, що таке польська гостинність.
- Гість в дім, Бог в дім! – скрикнув молодий шляхтич, одягнений у вогненно-червоний жупан, що запинався чи не на сотню діамантових ґудзиків, то кирею з шитим золоченою ниттю застібанням. Його чоло оздоблював темний шрам, що перетинав ліву брову. – Вітай же, пане-брате, в наших скромних порогах. Сідай і випий з нами.
Бертран, для якого ці слова були несподіваними, зірвав з голови капелюха і низько вклонився.
- Ваші милості вибачать. Моє ім'я – Енгверранд де Куртресі, - гладенько збрехав Дантез, - Кавалер його королівської величності Людовика Сонця…
- Здоров'я мил'с'даря! – в один голос скрикнули найближчі шляхтичі.
- Так налийте ж йому, налийте!
Швиденько Бертранові в руки ткнули солідний кубок, наповнений шляхетним токайським. Дантез з жахом побачив, що у келиха немає ніжки – чи то на стіл його не було як поставити.
- Мої панове-браття! – скрикнув молодий шляхтич. – За здоров'я нашого достойного компаньйона з далекої Франсеї!
- Здоров'я! Здоров'я!
- Пий до дна!
Шляхтичі почали підводитися з своїх місць з окриками "віват!", п'ючи за здоров’я Дантеза.
Француз оцінив вміст келиха. На око там було десь з чверть гарнця76 рубінового напою.
- Ну, пане-брате, покажи, що ти француз! До дна! До дна!
Дантез приклав кубок до вуст. А потім із відчаєм почав заливати токайське до горла. Старі п'яниці підбадьорювали його криками. Коли, ледь живий, він осушив начиння до дна, озвалися веселі крики "молодець!".
- Випив, випив, нічого не залишив!
- Хай його пан Ісус дітками так благословить!
- Пане-брате, а дай же ж тебе обійняти! – скрикнув молодий шляхтич, схоже, господар всього цього бенкету, і обхопив Дантеза у поясі. – Я – Михал Станіславський, галицький поручник!
- Дай-но і я тебе обійму! Сам я – Самуель Швірський, товариш з хоругви Його Милості Любомирського.
Дантез завмер. Швірський ішов йому назустріч з відкритими обіймами. Десь з хвилину вони стискали один одного. Вбивця і його жертва. Бертран почув, як крізь тіло проходить холод. Він не знав, що сказати. Жодне слово не проходило скрізь стиснуту горлянку.
- Здоров'я вашої милості, - підняв свій кубок Швірський. – А підсідай до нас, пане солдатику! Дозволь представити тобі решту компанії!
- З милою… з усім моїм бажанням, - видавив з себе зблідлий Дантез.
- Це сидить його милість пан Ян Одживольський, перший полковник Речі Посполитої. Тебе, кавалере, ще й на світі не було, коли він під Дмитром Самозванцем з московськими курвиними синами воював!
За столом сидів старець зі свіжим, але нахмуреним обличчям, оздобленим білою бородою. Він підняв свій кубок, коли француз низько поклонився йому.
- А ось це – пан Пшедвоєнський, підстолій цєхановський.