- І пан не боїться гетьманського гніву?
- Polonus nobilis sum, omnibus par82. Послухай, мил'с'дар кавалер, що тобі скажу. Anno Domini 1646, я повинен був вербувати в Короні піхоту для твого короля Людовіка, якого придворні підлизи називають Сонцем Версалю. Але я волів служити Речі Посполитій, хоча тут поганенько з дукатами чи рейх талерами. Але ж волію на Диких Полях сидіти, ніж в Версалі. А знаєш чоиу, милостивий кавалере?
- І дійсно, ніяк відгадати не можу, пане генерале.
- Бо тут, в Короні Польській, я вільна людина і обиватель, в твоїй Францеї я мусив би тихенько сидіти, волю королівську сповнювати і не буркотіти. А якби не послухав,тоді б голову віддав на катівському пні, або ж до Бастилії б відправився, в каземати. Або ж від отрути пішов з цього світу, можливо, від стилету таємного вбивці, як граф Валленштейн83, якого за наказом тирана вбили двадцять років тому.
- Якби ваша мил'с'дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити – якщо мил'с'дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців – то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…
- Це ти послухай, пан француз, - вибухнув генерал коронної артилерії. – Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus (невіруючий – лат.), як козаки. Моя віра – це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича – хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала – в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!
Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і поступив. Однак француз лише підняв келих угору.
- Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам'ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.
- А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?
- Це тільки проблема стосовної оплати.
- Але ж не мене, пане Дантезе.
- Признаю, що не розумію. Ваша милість – солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?
Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.
- В речі Посполитій нас таких є більше! – вигукнув він. – А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах84, тим пострахам - францоватим85 педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов'язки знаю, і що купити мене не можна!
Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.
- Бийся зі мною, пане Пшиємський! – рявкнув він. – Такої образи я попустити не можу!
- Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… В на поєдинок?...
Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п'яний. У нього не було шансів в дуелі.
"Не роби цього, - промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. – Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!".
- Ставай, мил'с'дар! Тут і зараз! На подвір'ї!