- Мовчати! – прошипів Пархоменко. – Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!
- А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!
- Та це ж бунт!
- Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!
- Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!
Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся,вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить йоо схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців – там завжди були три різні думки.
- Панове браття-молодці, - звернувся до всіх Пархоменко. – Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?
- Гетьман знає, що робить, - кинув Пархоменко. - А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий91? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!
- А добре ж говорить! – скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.
- Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.
- А Хмельницький депутатів на палях розсадить! – сказав на це Виговський.
- Як це то? Чому так?
- Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…
- Читай-но! – видавив з себе Богун.
Виговський витягнув другого листа.
- Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під час молдавського походу постараюся, щоб ніхто з них підписання угоди не дочекався…
Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.
- Зрада, - прошепотів Савич.
- Зрада, - пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.
- Одне тут є розв'язання для цієї справи, - сказав Виговський. – Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут – вільні люди, яки вибирають гетьманів, а коли треба – то й скидає тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все – розгніває.
- Сміливо говори, - кинув Баран, - шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.
- Ми, милостиві панове, знаходимося між молотом та на ковальнею. З одного боку Хмель, який на шиї наші зазіхає. З другого – коронні війська, що до бою готуються. Перше, що треба нам учинити, це заключити з ляхами перемир'я, щоб плани Хмеля зірвати, власні голови заховати та показати, що тепер ми сила.
- Це що ж, королеві маємо уклонитися? – пирхнув Богун. – Шиї гнути перед панятами? Ми і так вже підписали угоду, яку сейм не затвердив.
- Згідно з новинами, що прислали мені з Варшави, сейм не ухвалив податків на оборону. Підканцлер Радзейовський зрадив короля та з Польщі збіг. Блудом Річ Посполита стоїть.
- А коли ж і не стояла? Але ж Берестечко нам влаштувала!
- Король не править, бо панята йому не дають, - сказав Виговський. – Панята не володіють, бо єдності між ними не знайдеш. Сейм не править, бо його зірвали! Військо, якому не платять, бунтує, але гетьман Калиновський бажає заступити Хмелеві дорогу до Молдавії. Річ Посполита зараз – це орел без крил. Війська нема, бо сейм не ухвалив сплати. Річ повинна прийняти наші умови, бо якщо Хмельницький задуми свої виконає, її чекатиме бій з Москвою…
- На погибель ляхам! – скрикнув Баран. – І нехай московіти всіх їх подушать.
- Так, і нехай подушать… - погодився Виговський. – Однак, що станеться, якщо Москва Річ Посполиту розіб'є? Чи стануть вірити нам московіти, коли стануть панами Литви та Великої і Малої Польщі? Чи залишиться тоді Запоріжжя і Україна при власних свободах? Може статися так, що в разі загибелі Речі Посполитої загинемо і ми, бо Москва зробить з нами все, що тільки побажає. І цю правду ляхи повинні розуміти добре!
- Таке може бути! – буркнув Гроіцький. – Але з Короною складно буде укласти мир, бо гетьман Калиновський, мовби вовк, з радістю нашу кров пив би і пив.